Чому в’яне, чому плаче
Серденько твоє, козаче?
Чому тяжко лиш зітхаєш,
В Дніпро сумно заглядаєш?
Тугу в нім втопити хочеш?
Може сам у воду скочиш?
Чом не злетиш аж над море,
Щоб забути своє горе,
До Києва, до Чигрина,
Де дзвеніла раз долина
Під Богданом-отаманом,
Козаччини славним паном:
До Жовтих Вод, до Корсуня,
Де пир мали ворон, чума;
До Синопу, Трапезонту,
До берегів Гелеспонту,
До Буджаку, Перекопу,
До Хотинського окопу?…
Щоб у снах бодай вернуло
В твоє серце все, що було
І лягло в гроби-кургани,
Щоб віджили наддніпряни!
«Гірше, гірше, милий брате,
Душі, серцю споминати
Славу, волю, що бували
І в руїни ся розпали;
Бо та гадка наповняє
Трійлом серце, розпинає
Груди на дві половині,
А козачі очі сині
Закриває якби тьмою
І кривавою сльозою».
При Дніпрі ціліську днину
Найдеш, брате, сиротину
Безталанну, як зітхає,
Плаче, стогне, бо не знає,
Як ся гадки тої збути
І на віки вже забути
Бувальщини славу й долю
І козацьку вільну волю.
