Лиш ніби я бачу, що світ наш цілий
У одіж хорошу убрався;
Лиш ніби я чую, як лугом малий
Веселий потік розігрався.
Лиш ніби я чую весноньки привіт
І спів соловія лугами, –
Мене вже не тішить ні щебет ні цвіт,
Мене вже звінчали з сльозами.
Для мене однако, чи осінь, весна,
Чи сонце, чи студінь, морози, –
Давно вже у бідному серці зима
І муки і горе і сльози.
Чому мені тяжко, не скажу я вам,
Бо добре я тоє вже знаю:
Давно ви вже раді кривавим сльозам
І втішні, як в муках конаю.
Коли б я причину тих мук вам відкрив,
Ви зараз мені би сказали:
«Ми раді б, щоб знову ти бідний віджив»,
А в серці нещастя б бажали:
«За правду, що в очі не раз нам казав,
Щоб лихо його не минуло,
Щоб оком він світа уже не видав,
А ухо щоб мови не чуло!»
Я того не боюсь і скажу, чому
Сумую, весноньки не бачу:
Ви в душу мою поранену й сумну
Улили зневіри й розпачу.
Ви кинули народ, гниєте, спите,
А світові кажете в очі:
«Нам діло народне велике, святе,
І днину і ніч нас клопоче».
Бодай вас! Тому ми не тішить весна,
Ні квіти ні співи пташини,
Бо в вашому серці любові нема,
А моє з досади аж гине…
