1. Гуцульська ідилія
Світ сей красний, боже милий!
Як не віриш, брате,
то тя прошу, глянь ласкаво
на гори Карпати,
на ті гори споконвічні,
базальтові щити,
на верхи ті гранітові,
хмарами повиті!
Мов Акрополь великанська,
Колоссеум славне,
Пропілеї мармурові,
мов Парфенон давній –
так здаються тії гори!
А з мрачної дали,
мов колони й капітелі,
здіймаються скали
й ніби небо підпирають…
А ліси широкі
і потоки бистроструйні,
і ріки глибокі –
все-все душу аж чарує,
до бога здіймає:
«Боже милий, світ сей красний!» –
всякий погадає!
Де Черемош у діл тече,
хатчина там стоїть
похила, мов той дід старий,
лиш бог зна, кілько літ.
В хатчині гарно, ладно все,
дивитись пролюбки,
все чисте, хоч убоге все;
і припічок, й лавки.
В хатчині там при обочі
живе стара вдова:
«Зільничку» знає все село
й дитиночка мала.
Зільничков звали всі її,
бо Чорною горою
збирала зілля. Хто заслаб,
ставав зовсім здоров,
як зіллячка напився лиш,
чи лист як приложив
на рану чи на волокно…
Із нею разом жив
і менший син, Іваном звавсь:
високий, як та їль;
як кинув оком, то-сь гадав,
що глянув се сокіл…
Старую неньку доглядав,
як ока в голові, –
і так велось на дні старі
щасливо сій вдові.
Найстарший син вже подруживсь,
а менший ся зістав
та ненечку свою стару,
зозульку, доглядав.
В Вижниці, правда, і йому
постригли кучері,
і неньці розірвали грудь
на половини дві;
та він три роки ті відбув
і кинув карабін,
охоче знову повернув
до своїх верховин,
до своїх піднебесних гір,
де лиш орел гніздить,
до своїх любих полонин,
де водоспад шумить,
і жив собі, як той сокіл,
недолі вже не знав,
у зрубі все латри колов,
ріков дараби гнав.
Увечір, як умовкло все,
трембіта лиш гула,
а небом ясний місяць плив,
мов морем лодка йшла,
то він грунем скоренько біг
у друге аж село,
бо там для серця легіня
весіллячко цвіло.
З дівчинов любов там сходивсь,
хорошою, як той цвіт;
в цілім селі, бігме, що так,
такої пари ніт.
Любилися, як голуби,
як бог сам приказав, –
в дівочу грудь любов свою
хлопчина виливав.
Як зорі їм давали знак,
казали: «Будь здоров»,
то розходилися – та все
гадали про любов.
Веселі розходились все,
бо в метриці попа
чорнилом був назначений
вже день їх весілля.
В хатчині там при обочі
нема тепер біди,
щасливо синові й старій
минають ночі й дні.
Світ сей красний, боже милий!
Як не віриш, брате,
поглянь оком, де поля ті,
мов той степ, видати…
Всюди ниви у розкоші,
мов той ковер тканий:
тут пшениця филюється,
як то море; ранній
вітер колос коливає
і мило лоскоче;
а там в гаю над ставочком
в тіні серед ночі
так заводить соловейко,
аж сади лунають,
а на звуки чародійні
зорі наслухають.
На горбочку божа церков,
а долом рядами
розсипались білі хатки
з рясними садами.
Тут з полудня косарики
хвилю спочивають,
про Маланку-Наддністрянку
пісеньку співають.
В кітлині перуть там шмаття
хороші дівчата
І співають, як то Гриця
злісна і завзята
дівчина струїла рано…
В теленки там грають
хлопці, а там дрібні діти
ягоди збирають.
На колінах праунучка
дід старий тримає
і за змію триголову
казку повідає;
а старая бабусенька
гусята годує
і для внучки заполочев
сорочку гаптує…
Все-все бідне твоє серце
до бога здіймає:
«Світ хороший, боже милий!» –
серце відчуває.
Яскраво зорі миготять,
дрімає вже ставок,
лише не втихло у млині
і там коло лоток:
в млиночку питель деркотить,
спочинку він не зна;
з Совиці уодно шумить
лотоками вода.
Старого Костя-багача
ставочок сей і млин,
а мельником є в ній Андрій,
старого рідний син,
вродливий, пильний…
Нині щось
в задуму він попав…
Раз капраль кучері й йому
у Чернівцях обтяв,
і він, як вірний, руський син,
цареві вже служив,
три роки мундур, патронташ
і карабін носив…
Ні, не обляг го сум тяжкий,
щасливий він над все:
добитку, хвала богу, є,
як в горах тур, живе.
В садочку, там-от над ставком,
він на траві сидить
і сина свого на руках
трилітнього держить.
З дитинов забавляється
хорошая жона,
що їй ледви двадцятий раз
цвіте тепер весна.
«Хто, тату, в гаю свище так?»
– То, синку, соловій.
«Що світить там?» – Зірниця то
на небі, синку мій.
«Що, мамко, кругле там пливе?»
– То божий місяць є.
«То бозя має чічку ту?» –
А мати ся сміє,
щаслива, наче б хто підніс
Її у рай святий…
А тато го поцілував:
«Мій синку дорогий!»
Ви, добрі люди, ну ж тепер
по правді ми скажіть:
чи людям більше щастя тра?
Таж раєм божий світ!..
2. Мобілізація
Чи помір, чи голод у край загостив?
Чому він завоєм сумним ся покрив?
Де глянеш, лиш тоска, гаряча сльоза,
З розпачі у грудях застигла душа.
Що сталось? Таж край наш, де Черемош, Прут,
весело дзвенів раз від радісних нут,
а нині усюди лиш розпач і сум, –
завмер вже той голос чаруючих дум?
Світами рознеслася чутка страшна,
що кличуть до зброї усіх з-над Дністра,
з-над Пруту й Бистриці на танець, де кров,
із серця ся лиє струями, ріков:
Гей, діти, із поля! з скалистих Карпат!
До танцю, де грають з мушкетів, гармат!
Гей, діти, у край той, де Босна тече,
де турок рубає христян і січе,
де рая конає у паші руках,
де гибіль, пожари, розбійство і страх,
де хрест повалився, у грузі лежить,
а злотий півмісяць на вежах горить,
де довгі віки християнам пройшли,
неначеб на світі вони не були…
Світами рознеслася чутка страшна,
що там розпочалась кровава війна!
Трам, там, там! Трам, там, там,
Чуй, як кличе барабан
на той танець, де в гармати
знають мило пригравати,
на той танець, де з серденька
кров червона і тепленька
росить трави і мурави –
для жовнярської се слави…
Трам, там, там! Трам, там, там,
Чуй, як кличе барабан
на той танець, де пожари
освічають всі обшари,
де серденько гине в крові!
«Татку! мамко! жінко! діти!
будьте нам усі здорові!»
Трам, там, там! Трам, там, там!
Чуй, як кличе барабан!
Відколи то Чернівці
пасікою стали?
Таж ніколи стілько пчіл
там не надлітало!
То резерва, то не рій
в Чернівцях ся сходить,
бо вже завтра скажуть: «Марш!
Хлопці, до походу!»
Гуцул в павах тут стоїть,
в новій сірячині;
кучерявий волошин
там у кожушині…
Тут флекеви з-над Дністра,
а там знов з-над Пруту,
а у тих з-над Черемша
на шапках лиш рута.
З-над Серету, Бистриці
і з-над Молдовиці
позлітались, мов на пир,
ріжнородні птиці.
І у лахах в тій юрбі
видко не одного,
дехто й босоніж прийшов,
бо рубця вже свого
тут, на світі сім, не мав;
дехто з ніг валився,
бо у душу, як та гадь,
жаль тяжкий всадився.
Позліталися усі
одніської днини,
всі соколи і орли
з краю Буковини
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Жваво поспішають
і відважно йдуть туди,
де ревуть гармати,
хоч і не одному з них
прийдеться вмирати…
Площу, площу черновецьку
резерва покрила,
всі в мундирах і кабатах…
що за гарна сила!
Роздавали їм патрони,
смертельні набої, –
тихо під паху їх брали
жовняри-герої.
А міщане там ізбоку
столи розіклали,
ковбасами, вином, пивом
жовнярів приймали;
цигарами кождіського
щедро обдарили…
Та вояки ні курили,
ні їли, ні пили.
Всіх обляг тяженький смуток,
бо збоку ридали
Їх батьки, жінки і діти
і руки ламали.
Коли втім як загуділи
у труби горністи:
«Гей же, хлопці, до вагонів
хутко, скоро лізти!»
Посідали буковинці
у тісні вагони,
а пероном чути зойки,
плач, і жаль, і стони.
За сим мати ревно плаче,
за тим умліває
жінка: «Ах, моя підпоро,
як мене лишаєш!»
у вагонах на флоярах
так сумненько грають
думку-дойну… наче сльози
капають, спадають…
У вагоні у куточку
сперся на свій гвер
Вдовиченко Іван гожий
і сльозу обтер.
Нараз пісню-коломийку
собі заспівав
і пекучий біль із груді
словом виливав:
«Моя ненько, зозуленько,
Їду на війну
ген за Саву за далеку,
в чужу чужину.
Не журися, милесенька,
я поверну знов,
як від тебе я відходжу,
гожий і здоров.
Рідної землі в мішочку
я на груди взяв;
не діткне мя лютий ворог,
щоб я лютував,
бо земля така на серці –
певний талісман,
як від скелі – відіб’ються
кулі й ятаган.
Будь здорова, дівчинонько,
не тужи, не плач:
Таж я лицар з карабіном –
глянь на мене, бач!
Хоч торністра плечі давить,
тяжкий карабін,
тягаря я не почую,
я карпатський син.
Мила додає надії
і її любов;
як до танцю поспішаю,
де погибіль, кров.
Не журися, моя пташко,
я із чужини
повернуся з ластівками
сеї ще весни,
гарно тобі защебечу,
любко, під вінець,
бо здоров із бою верну
жовняр-молодець!»
У віконце від вагона
дивиться Андрій,
як та цвітка, помарнілий,
наче сам не свій.
Все махає він рукою
жінці на поклін,
а з душі виходять жалі
і говорить він:
«Бувай здорова, жіночко
і рідний сину мій:
Недовго там забавиться
твій муж і тато твій.
Наш цар скоренько докінчить
у Боснії війну, –
до серця знов пригорну вас,
дитину і жону.
Моліться богу, залишіть
тужити все по мні,
бо серце каже, що я там
не згину на війні.
Я вернуся у рідний край,
де жінка й моя кров…
Не плачте, бо віщую я,
що вернуся здоров!»
На пероні, бач, стояли
сумними рядами
ті, що своїх проводжали
гіркими сльозами.
Не одно убоге серце
із розпуки мліло,
не одна там грудь кровава
гибла і боліла.
Аж тут свист двірцем розлягся,
рушила машина,
розлучила мужа з жінков,
а матір із сином,
і полетіла, як птаха,
тілько дим клубами
закурився… Ще флояра
хвильку голосами
сумненькими, болючими
плакала, тужила –
і затихла – вже машина
щезла і розплилась,
наче мрія, сон зрадливий.
Лиш око з сльозою
осталося… й чути було:
«Не верне із бою!»
3. Загибель буковинця
Що за жона, мов літавиця,
кощава відьма летить,
у чорній ризі в руці зісохлій
косу двусічну держить?
Ти привид смерті, фурія люта
зажегла факлю, щоб знов
все рівнопілля трупом покрилось,
з серця чуріла скрізь кров,
щоб від пожарів небо палало,
мраков стелився сум, страх,
щоб з чужих сторон надлітав густо
й очі клюв ворон, крук-птах!
Бум!.. Бум!..
До схід сонця вранці
заграли в гармати…
Гей же, хлопці, буковинці!
Штурмом треба взяти
Глачинач той вражий
і скалисті шанці –
Гей же, хлопці, увихнімся!
щоб турки-поганці
знали, що звиватись
буковинці вміють
і з мушкетів, карабінів
густо гибіль сіють!
Бум! бум! безнастанно
співають гармати,
а від диму вже святого
сонця не видати.
Сурми, труби грають,
а наші горою,
наші в танець поспішають
смілою стопою…
«На ворога, брате!»
«Inainte, frate!»
І понеслись буковинці
слави добувати.
У турецьких шанцях
затріщали гвери,
впали кулі, й повалився
не один, що вчера
ще літав гадками
вдаль на Буковину,
хіба зойкнув: «Родинонько,
будь здорова, гину!»
Бум! бум! долом чути
кров тече рікою,
а герої буковинські
все вперед горою.
Штурмом шанці взяли,
вороги втікають,
а «кельнери» інсургентів
січуть і рубають.
В тім завзятім штурмі
в першій лаві бився
той син, що на Буковині
красній уродився.
Ой під Глачиначем
у боснійськім краю
там і руські жовнірики
вічним сном дрімають.
Причинились щиро
до побіди й слави
і вплели в вінок лавровий
своєї держави
ще листочок свіжий…
Він ме повідати
і правнукам, як уміли
діди воювати.
Там один і другий
у кровавім бою
в чужиноньці на мураві
поляг головою.
Звечоріло. Докінчилась
робота кровава…
В діл до моря однаково
і Босна і Сава
волочила свої води
звикле, як бувало;
і тим звіздам однаково –
небом засіяли;
і князь місяць, як той лебідь,
плавав небесами
однаково, як звичайно
тисяча віками,
та світив на бойовище
там, де кров гаряча
ллялась з серця – у Боснії
коло Глачинача.
Там копають жовнірики
швидко рискалями
гріб великий та ридають
гіркими сльозами.
Докінчили вже копати,
рядами складають
в яму мертвих… і знов глинов
уверх засипають.
Хрест дубовий застромили,
вінком украсили
й «отченаш» всі щирим серцем
разом говорили.
Повернули до обозу
з сумними думками:
жалко їм камратів добрих
у глибокій ямі,
а ще гірше, що загибли
у краю чужому,
що по них і затужити
тут нема нікому…
Ані мати, ні сестричка,
ні мила заплаче
в головах, хіба лиш ворон
жалібно закряче…
4. Горе матері
Пролетів ангел по Буковині
упоперек і ушир:
«Тіштеся, люди, війна скінчилась
і настав вже божий мир!
Наші жовняри домів вертають
і гостинець вам несуть!»
От така вістка краєм рознеслась,
де Карпати, Черемш, Прут,
Гіркеє лихо, як вни вертають:
Всі похилі, мов діди,
всі почорніли, жаль ся дивити,
не з розкоші, а з біди,
А стара ненька руки сухії
склала, шепче молитви:
«Сину мій рідний і незабутий,
ах, прилинь вже з чужини!»
А з діточками жона щиренька
ходить в божий храм святий
і молить пречисту, щоб раз вернув вже
муж і тато дорогий.
Люба дівчина і ніч і днину
сон один лиш милий снить,
що чорнобровий хлопець соколом
з чужиноньки вже летить.
Бідна ненька у Карпатах
довго пряла лен дрібний,
розіклала кросна в хаті,
щоб син гарний, молодий
мав сорочку все лляную;
вже доткала полотно
і сорочку вже скроїла
й все ся дивить у вікно,
чи Іван вже повертає
із кровавої війни.
І заснула вдова бідна
і такії мала сни:
Ніби він вертав веселий
до родимих своїх гір;
не тримав він під пахою
острий гуцульський топір,
лиш турецьку злоту збрую,
дамасценку і ганджар
і їх ніби от там кинув
над рікою, де чагар…
І флояру золотую
до рум’яних уст приклав
і веселу коломийку
голосом чудним заграв…
Неньці ніби причувалось:
«Мамко, я тобі несу
фез турецький і гордею
з Сараєва золоту, –
а дівчині злотий перстень
із багряним камінцем,
побратимам порошниці
з щирозолотим кільцем…»
От такий сон мати снила…
А дзвін в церкві ся озвав
і християн на вечірню
до молитви закликав…
Ворухнулась стара ненька,
дзвін убогу пробудив:
шкода, що повік так снити
бідну матір не лишив!
Питльовали пшениченьку
над ставочком у млині,
бо зближались за два тижні
і святки вже різдвяні.
На калач і книш старались
О питльовану муку
завчасу вже, бо водиці
мало було у ставку.
Деркотіло у млиночку,
мельничку аж сон зібрав…
Де ж їй мило не дрімати?
Таж синок із нею спав,
вся надія і потіха,
скарб її на світі – все!
І їй сниться, що десь ніби
муж Андрій з війни іде
і ступає, наче лицар;
на грудях йому блищить
хрест заслуги, а у правій
він чудний вінок держить,
бач, лавровий; а тайстрина
повна, напхана по верх,
що понести і коневі
було б на ціліський терх.
В ній дарунки є для жінки:
злотом тканий поясок,
і куниці, і пафталі,
і кораликів шнурок,
а для сина на кониках
бісурманики малі,
що їм збоку аж блищаться
злоті стремена й шаблі…
Адамашкам, шовкам, парчам
не було уже й ліку…
Так він ніби привітати
хтів подругу молоду.
Раптом у млині затихло,
бо вже питель ся скінчив,
а слуга з лотік всю воду
засувкою загатив.
Не привикла до спокою
мельничка в своїм млині,
пробудилась і сказала:
«Чом мене ти в милім сні
не зіставив? Я так мило
снила, снила, боже мій!
Бо гей ніби вже додому
повертався мій Андрій…
Ах, не було мя будити,
я би снила сон такий
доти, доки мя судити
прийде господь, спас святий».
У Боснії у далекій
понад Глачиначем –
там літає чорний ворон,
жалібненько кряче.
Там високі дві могили
горі ся здіймають,
там соколи з Буковини
тихим сном дрімають.
На обох тих могилоньках
хрести яворові, –
витесали їх жовняри
з близької діброви
і одного обквітчали
цвітами і зіллям,
а другого смерековим
і сосновим гіллям.
У могилі, де то фоєв
хрестик примаїли,
там Івана білі кості
навіки спочили…
А в могилі, де вкрасили
хрест зіллям і рожев,
там знайшов спочинок вічний
наш Андрійко гожий.
У Боснії дві могили,
на них ворон кряче, –
на далекій Буковині
ридає і плаче
жалібненько стара мати
й хороша дівчина,
і супруга вірна, щира,
і мала дитина.
