Ходить козак блукаючи,
Долі-волі шукаючи,
Ба лугами, ба степами,
Вмивається слізоньками.
– Прийми мене, Дніпре-брате,
Буду тебе споминати;
Ти затопиш моє горе
Й занесеш у Чорне море.
– Рад би-м, брате, лиш ся бою,
Не пораджу я з тобою,
Не занесу аж до моря
Стільки жалю, стільки горя.
– Ой могило ти висока,
Ти є темна і глибока,
Ти прийми мене старого,
Бо зазнав я горя много!
– Рада б я тебе приймити,
Ніде горя примістити!
Йди, козаче, в Запороже,
Там потіху найдеш може.
А зозуля наслухала,
Як могила розмовляла:
– Дам ти раду, небораче!
В луг іди, старий козаче,
Де співають соловії,
Там шукай іще надії!
Розповідж їм сумно-тихо
Своє горе, своє лихо;
А вони як заголосять,
Твою тугу порозносять
У далекий світ широкий,
Кинуть у Дунай глибокий;
Порозносять по калинах,
Та по горах, по долинах.
Прийме частку твої долі
Зірка в небі, квітка в полі,
Бідна рибка у водиці
І дівчина білолиця.
І тобі пташки, мій брати,
Муть про щастя щебетати.
