У хатчині коло кладки, де потік шумить,
Там старий столяр горбатий, наш Павло сидить.
Струже, теше і співає пісню голосну,
Що веселу нагадає, зверне на сумну:
Вчора я малу колиску із дошок тесав
І на ній я від уроків хрестики писав.
Чув, як мама приспівує: «Спи, надіє, спи
І ненечці на потіху як той дуб рости!»
Нині ладжу домовину з тих самих дошок,
Пишу хрестики червоні, а кругом вінок.
Тут спочине молоденька дівчина з вінцем –
Смерть лукава розлучає бідну з молодцем.
Він горює, він ридає: «Любочко, прощай!
Незабаром нас звінчають там, де божий рай!…»
Тут колиска, де дрімає в тихім сні дитя,
А тут тиха домовина, де кінець жити, –
Все з одної деревини, з тих самих дошок. –
Від колиски до могили лиш маленький крок…
Посумнів старий, а сльози із очей пливуть…
Треба труну вже збивати, бо мерці не ждуть…
