Ой на славнім Запорожу
Жив собі козак,
З діда-прадіда він звався
Гарасим Щупак.
Чи то чорта змудрувати,
Чи то жида в шори вбрати,
Чи то турка побороти,
Татарина заколоти,
Чи то дівку пригорнути,
Чи добичі десь добути,
Все одно у Щупака!
Гарний запорожець був
Славний той козак:
Чорноусий і чубатий,
Гарасим Щупак.
В бурці, в красних кармазинах,
В шароварах ясно-синіх,
Шапка сива, баранкова,
А сорочка китайкова,
І бандура і шаблюка,
Остра, люта, як гадюка, –
Все те мав козак Щупак.
У бандуру як заграє
Славний наш козак,
То й отаман сам гуляє,
Бо то грав Щупак.
Аж ся шаровари драли,
Так січовики гуляли,
А бунчужні, осавули,
Як бандуру сю зачули,
Так присюди витинали,
Аж степи кругом лунали,
При бандурі Щупака.
А як стане підпивати
Славний наш козак,
Три млини би можна гнати
Тим, що п’є Щупак.
Було, в Січ ціліські бути
Привезе, залізом куті:
«Козаки-панове, пийте!
Із чопа у горло лийте!»
А всі цідять, як шалені,
Та гуляють підхмелені, –
Так частує їх Щупак.
Як зі світом мав прощатись
Славний наш козак:
«Хочу бочку в гробі мати», –
Так казав Щупак.
«Ой, прощайте, браття милі!
Йду до тих, що у могилі;
Там в бандуру їм заграю,
З ними гарно погуляю,
Та щоб мав чим частувати,
Хочу повну бочку мати,
Щоб прийняли до коша!»
Гарний запорожець був
Гарасим Щупак!
Світ його ще не забув –
Славний був козак!
Як в степу похоронили,
У фляшки йому дзвонили,
Бочку в голови поклали,
Козаки щоб пити мали,
Поки всі з могил не встануть,
Громом на врага не грянуть…
Так умер Щупак…
