«Дитино рідненька, що сталось з тобов?
І днину і нічку долинов, горов
Шукала-м, питала-м. Де-сь була? скажи!
На двоє серденька у грудях не рви».
«Ах, ненько-голубко, великий мій біль!
З рокити розбився мій сизий сокіл!
Його я шукала по дебрах, грунях,
Миналась, топилась в гарячих сльозах.
Лежав він у крові і руку поклав
На серце і ніби до мене шептав:
Марійко, на той світ зо мною ходи!
Там житимем тихо, без лиха-біди…
Над ним я сиділа і нічку і день»…
«Ти сціпла, дитино, з морозу, як пень!
Ходи-но до печі, я кину ще дров,
Тобі стане лекше, розгрієся кров».
«Ні, ненько-зозулько, пропало усе!
Не чуєш, як він мене д’собі зове:
Ходи вже, Марійко, бо сумно мені
самому лежати при зимній скалі!..
Іду вже, мій милий! А ти ми прощай,
Старенька матусю, й здорова бувай…»
Упала на лаву і зблідла, як сніг,
А мати зімліла, звалилася з ніг.
