Десь над морем у пустині монастир стоїть…
Там случаєсь – в казці кажуть – чудо з давніх літ:
Кому в ночі спаде рожа в келію малу,
Тому більше не читати псалтирю святу.
За три дні йому співають «со духи» чорні
І голосять тяжко-важко дзвони голосні…
Де стоїть тота святиня, бідний, коби-м знав,
То пішов би-м в ту пустиню й чорну ризу вбрав,
В храмі божім рано, в вечір Бога б я молив
І псалтирю все читав би-м і поклони бив,
Щоб мені та рожа спала, бо життя мені
Доля знищила, гіренькі мої ночі й дні.
Світ сей повен лиха, муки, повен горя, сліз,
Мир і долю золотую вихор мов розніс…
Якби знати, де святиня та чудна стоїть,
Хоч і сил нема, побіг би я в далекий світ.
