Мов загуло, проминуло
Й сліду не видати;
А згадаю – сльози ллються,
Вір ми, пане-брате!
Ллються часто по личеньку
Кривавії слези,
Мені нудно, мені тужно,
Як отсій березі,
Що схилилась над скалою,
Опустила віти…
Чи вже, боже, у віконці
Моїм не зуздріти
Тої долі, сонця того,
Що колись світило?
Хутко, брате, моє щастя
Цвіткою змарніло!
І сліду вже не надиблю,
Де б його шукати.
Важко ж мені, тяжко мені,
Мій рідненький брате!..
А колись у моїм серці
Цвіти процвітали,
Пахощами подихали,
А тепер пов’яли,
І коріння не остало:
Черва поточила,
Мій городець, рай мій ясний
Чорним пилом вкрила.
Тому ллються помаленьку
Кривавії слези,
Бо я в’яну, безталанний,
Як оті берези.
