На горі там монастир
Красний і високий,
Вколо нього скали й ліс
Темний і широкий.
Близько нього потічок,
Зарінком шепоче;
Там стара вежа стоїть
Здолу від півночі.
Диякони і ченці
Парастас співають,
Воєводів-ктиторів,
Князів споминають.
Плачуть дзвони бім-бам-бом,
Аж ліси озвались
І смерека, бучина
Важко застогнали.
«Чому сидиш, сумуєш,
Ти моя фіалко?
Ти сюди хотіла йти,
А тепер ти жалко?
Було, ти з вінком в руках
В церкву забігала
І вертала весела,
Любо щебетала.
А тепер змарніло так
Личенько рум’яне…
Йди та Богу помолись,
Може легше стане».
«Нене мила, вже нема
Ліків і не буде,
Коли серце строєне
Розпинає груди.
Ой, зладь, нене, ти мені
Чорну домовину!
Прощай, Боже милий, ах!
Гину, ненько, гину!»
Плачуть дзвони бім-бам-бом,
Як коли би знали,
Що Катрусю вдовину
На лавку поклали.
На горі там монастир,
А там у долині
Лежать мати і донька
В одній домовині.
На могилі два хрести
І корчик калини,
З боку святий монастир,
Верх них небо сине.
