Над потоком я стояв,
Божий день хилився,
Вже і місяць уповні
На небі з’явився…
А за ним, мов череда,
Розсіялись зорі
По чудеснім, безконечнім
Блакитнім просторі…
Втім, дивлюся, а звізда
З неба скоро впала
І до мене, мов сестра,
Стиха промовляла:
«Се твоя звізда паде,
Більше вже не блисне –
Хіба, хлопче, аж тоді,
Як той рак засвисне…»
Пощо, боже, бачив я,
Зірка як спадала!
Ой, недаром то душа
Лихо віщувала.
Всі надії, що плекав,
Марно ся розплили,
Вкрила волос сивина,
Близько до могили.
Пишноцвіт душі моєї,
Що пишавсь літами,
Вже зісох, зів’яв, поплив
З гіркими сльозами.
Вже коли твоя звізда
Впаде, милий друже,
То серденьку не цвісти:
Бідне мре і туже.
