Поема історична
1. Кривда від ляхів
Ще день Украйну катували
Ляхи скажені, ще один,
Один останній сумували
І Україна і Чигрин!Шевченко.
Шляхті у Польщі знов тісно стало,
Знов на Вкраїну тьмою вертає,
Бори, безкраї степи, загони
Бідному люду знов видирає.
Чорна сірома гнеться удвоє,
Знов в українців дзвонять кайдани,
Робить сірома, погань броварська,
Мов в фараонській неволі в’яне.
Ріже нагайка плечі козацькі;
Стогне сірома в ляцькій неволі:
«Лишенько, горе!» Шляхта панує,
Народ бідує, гнеться удвоє.
Жид-арендатор, Юда та Лейба
З бідного люду кров висисає;
Народ горює, наче в Єгипті,
І сам не знає, за що страждає.
Ой зборівське ляцьке слово,
Мов на морі піна,
Ой щербата твоя доля.
Люба Україно!
Ой жиє, панує кривда,
А правда в могилі.
Чи ж вам крила повтинали,
Вірли сизокрилі?
Чи твоя, Вкраїно, доля,
В морі потонула?…
Не втонула, не пропала,
Лиш на час заснула;
Прокинеться – і козацтво
Стане знов, чим було.
Слова даного в Зборові
Воно не забуло!
Ще не з’їв червак ратища,
Не трісла грімниця,
Ще не з’їла ржа янчарки
Ні шаблі-сестриці!…
Ссе ще Юда пелехатий
Та людської крові,
Бо ще галки не злетіли
З байраків, з діброви.
Дери ж шкіру, пий ще кровцю,
Нехристе шинкарю!
Непогода-злидні вдарять,
Не минеш ти кари!
Підросте малий реєстер
Вам всім на розплату,
Розгуляється сірома,
У своїм завзяттю
Хліб за хліб вона віддасть вам!
Бенкетуй же, ляше!
Не удовзі нагадають:
Що по Случ, то наше!
І засядуть сини волі
Суд судить над вами,
І заплаче жидва й шляхта
Дрібними сльозами.
Вже надходить час ридання,
Час страшного суду,
Прокинулось знов козацтво
З зеленого Лугу,
Не втихає вже у кузні
Від тяжкої праці,
Гострять шаблі, гострять списи
У густім байраці…
Ой у місті, в місті, в славнім Чигирині,
Ой та рано, дуже пораненько,
Ой на ринок-базар та зібрався народ,
Стоїть мовчки, мовчки дожидає.
Ой чого ж то народ, чого дожидає?
Чи то пан Хмельницький раду іззиває?
Пан гетьман Хмельницький ради не ззиває,
Ой та сам він гордо виходжає.
За ним, за ним ведуть козаків-завзятців,
Синів вольних вольної Вкраїни,
На руках, на ногах єсть у них кайдани.
Самі пишні, гордо виступають,
Бо терпіть не хтіли ляцької сваволі,
В ляцькім ярмі гнутись, погибати,
А у степу вольну волю рятувати
Віру з-під ніг ляцьких піднимати,
Козацтва-лицарства на поталу не дати!
От виходить пан Богдан Хмельницький,
та не раду радить – суд судить над ними!
«На паль, на паль!» – крикнув славний гетьман,
Та вертає в замок знов бенкетувати.
А по ринку кров козацька ллється.
За гетьманом грізно народ поглядає,
Мовчить: що гадає? те Бог тільки знає!
Ой Богдане, ой Богдане!
Славний ти гетьмане,
За що ж ще й ти знущаєшся
Та над козаками?
Ой згадай же: як у Січі
Гетьманом обрали,
Та на тебе як на батька
Всю надію клали!
Проклянуть козацькі діти
Тебе, наш Богдане!
За що ж билися з ляхами
З тобою, гетьмане,
Під Збаражем, під Корсунем,
Жовтими Водами?
За що ж ще і ти смієшся
Та над козаками?
Ой Богдане! лучше було
Лягти головами,
Всю Вкраїну затопити
Жовтими Водами!…
2. Посольство до Хмельницького
У яр тоді сходилися,
Мов із хреста зняті,
Батько з сином і брат з братом
Одностайно стати
На ворога лукавого,
На лютого ляха…Шевченко.
Панує все шляхта і бенкетує
По сеймах, сеймиках лиш коверзує,
Що запалало, що вже горить
І тут і там, що чернь не спить.
Не бачить шляхта і не чує,
Якую кару їй готує
Козацький рід; бо вже досить
Гіркого горя чернь терпить.
Бенкетуйте та гуляйте,
Ніч минула, вже світає,
Вже і сонечко сіяє.
Ось покаже чернь погана
Та якого вона роду,
Як затрублять до походу.
То не лебідь білопірий
Плаває по морі,
То сіяє білолиций
Місяць на просторі
Блакитному, безкрайому,
З хмари виглядає
На діброву, в яр глибокий
Лячно поглядає.
А в діброві віковічні,
Мохнатії дуби
Позгинали, посхиляли
свої темні чуби.
Там зібралась – позбігалась
Вбогая сірома,
І Данило і Микита,
Сава, Кость і Хома,
І старії й молодії
На раду зібрались,
Із сторін глухих, далеких
В купу позлітались,
Щоб за зброю ухопити,
Щоб волі добути,
Та щербату свою долю
Із кайдан розкути.
А між ними похожає,
Наче рідний батько,
Нечай, брацлавський полковник,
Та гадає гадку.
Сидить кобзар на мураві,
Грає, приграває:
«Ой недобре пан Хмельницький
Та про народ дбав,
Що мостивим із-за Висли
Повертать казав. –
Бо мостивим захотілось
У нас панувать,
Козакові й мужикові
Ярма накладать.
Ой недобре, наш Богдане,
З нами починав,
Що в реєстер сорок тисяч
Козаків вписав.
Ой не славно, та не гарно,
Плаче й Чигирин,
Що з ляхами побратався
України син.
Схаменися, наш гетьмане,
Народ не губи,
Та неправду із ляхами
геть же прожени!»
Так ушкварив кобзар сивий,
Аж гомін полився
По яру та по діброві.
Місяць подивився
Із-за хмари на діброву,
На зелені дуби,
На Нечая брацлавського
Й на козацькі чуби.
Ой ударив в котли довбуш,
Весь народ скликає;
Козаченьків хмара-хмара,
Наче море грає.
Загриміло, задудніло
Крутими ярами,
Поставали козаченьки
До кола рядами.
Поставали раду радить,
Гетьмана не мають.
Порадились, загриміли:
«Нечаю, Нечаю!
Всю надію лиш на тебе
Народ покладає.
Ти за нього уступався
При лихій годині,
Будь же, батьку наш, гетьманом
Цілій Україні!»
Вийшов Нечай серед ради,
Низько уклонився,
На старшину, товариство
Мило подивився.
«Браття мої, товариші,
Друзі мої милі
І шановна громадонько!
Не моя то сила
Всім козацтвом кермувати.
Ми гетьмана маєм
У Чигрині, у козачім:
Той най провожає
Вас, ви друзі, товариші
І брати по долі;
Я полковник, я підданий
Гетьманської волі.
В Чигрин лучше до гетьмана
Послів посилаймо
І від нього оборони
І правди жадаймо.
Пригадаймо му присягу…
Як то не поможе,
То тоді ми, друзі мої,
Враз во ім’я Боже
Підем волі батьківської
Від ляхів добути,
І з закутого народу
окови стягнути».
«Добре, славно, наш Нечаю!» –
Козаки скричали
І своїх послів козацьких
В Чигирин послали.
3. Початок повстання
Об тім не знали ні сотники
Ні отамани курінні, ні полковники,
Тільки Бог святий знає,
Що Хмельницький думає-гадає.Народна дума.
Густа мряка Чигирин криє,
В байраці щезла вже луна,
Зіроньки, наче світло, гаснуть,
Сонце у степу вже вирина.
Коли так зійдеш, України
Сонце величнеє, скажи,
Чи вже ніколи не діждати
Тої щасливої пори?…
Підходить сонце, ясні лучі
На Чигрин впали, аж горить;
У замку козацькім наш Богдан
Щось ся понурив, лиш сидить,
Думку думає. Бог ’го знає,
Що ’му роїться в голові,
Видно по чертах, оці, бровах,
Що заняли го мислі злі.
У світлицю Нечаєві
Посли уступили,
Перед Богданом Хмельницьким
Низько ся вклонили,
І жадають від гетьмана
Словами різкими
Оборони против ляхів,
Бо вже народ гине
Під їх лютим опікунством,
Бо злидні настали,
Відколи знов на Вкраїну
Ляхи повертали.
Похитав лиш український
Гетьман головою:
«А знаю ж я, бідна черне,
Що робить з тобою?
Сорок тисяч у реєстер
Лиш вільно приймати».
«Так ти, пане наш, гетьмане,
Хочеш покидати
Тих, що волю боронили,
Покотом лягали,
За батьківську святу волю
Свої чуби клали?…
Так то виступаєш, батьку,
За тих, що з тобою
Добували святу волю
У кривавім бою
Під Зборовом, під Корсунем.
Жовтими Водами?
Ой лишив ти всю козацтво
Наче сиротами,
Передав ти нас мостивим
Панам на поталу
І копаєш під козацтвом
Чорний гріб помалу.
Чи сліпий ти, що не бачиш,
Як тебе здурити
Ляхи хочуть, щоб потому
могли і згубити?
Все ласками тебе дурять.
Ти усе приймаєш
І глумиться над народом
Ще їм помагаєш.
Догадайся: вони хочуть
Тебе роз’єднати
Із вірними козаками,
Щоби панувати
Могли, батьку, на Вкраїні…
Поступай, як хочеш,
Оставайся і в неволі,
А ми сеї ночі
Виберемо в нашій раді
Другого гетьмана –
Бо нас їсть аж до живого
Та доля погана».
«Хто козаком бути хоче,
Козаком най буде,
Не бороню я нікому,
Ви всі вільні люде!…»
Так Богдан сказав посланцям,
Всі ся уклонили
Перед батьком і небаром
Чигрин опустили.
Поїхав у Київ пан Богдан Хмельницький,
Щоб трактат Зборівський там переміняв,
З Кисільом він радив, за волю народу
Щирим, вірним словом він ся впоминав.
Та годі ’му було реєстер збільшити.
«Що з тамтими зроблю? вони мене вб’ють
І на вас повстануть наче чорна хмара,
Вони лиш нагоди у байраці ждуть».
Так казав Хмельницький, тяжко зажурившись;
Бачив він зловіщі, лихі знамена,
Бачив, що вже годі народу терпіти,
Що вже закипіла Вкраїна грізна…
А мостиві то не бачать,
Гуляють, пирують, –
Не впекло ще до живого,
Ще день бенкетують,
І не сниться небожатам,
Що чернь ся збудила,
Всі розпуття крутоярі
Мов галич покрила.
Із чужої вони праці
Бенкети справляють…
Мовчи серце, не тривож їх,
Най ще погуляють…
В Перяславі задзвонено
І у сурми затрублено,
Там до ради поставали,
В реєстер ся записали
Триста тисяч людей гожих,
Молодецьких, голомозих.
Де світає рано зоря,
Від Дністра і аж від моря
Посходились, позлітали,
Щоб враз ярма поскидали
Запорожці і низовці;
Нині всі лиш реєстровці.
Козарлюгів хмара, сила
Весь Переяслав покрила.
Схаменися, пане ляше,
Бо козацтво в руки плеще
І гуде: «По Случ все наше!»
А як зачне гульню свою
І ударить в булат-зброю,
Як ратищем ме орати,
Трупом поле засівати,
То запізно буде, ляше.
Слухай! козак в руки плеще,
Переяслав молодіє,
Під коником трава мліє.
Схаменися, схаменися,
Бо настигне зла година,
І двигнеться вся Вкраїна
І козацтво, наче море,
Розіграєсь. Скали й гори
Стрепенуться. Схаменися
І до Бога помолися!
4. Нечай на чолі повстання
І гинучи свою правду
Кров’ю записали.П. Куліш.
Мов джмілі ті, шумить ляцька шляхта,
Бунти, бучі хоче згамувати;
Нащо шляхті хлопа-хлібороба,
Коли над ним годі панувати!
Калиновський із кварцяним військом
На Вкраїну шляхом поспішає,
Бунтівників люто укарати,
Усмирити Нечая думає.
Чи то вірли, чи сизі соколи
В чистім степу так крильми збивають,
Чи в далекий та незнаний ірій
Сивопері журавлі злітають?
То Данило Нечай з козаками
Шляхом-степом іде-поспішає,
З завзятими сивими чубами
Раз вже з ляхом погулять думає.
Хоче кривду людську відомстити
І хліб за хліб ляхам заплатити.
Шаблюкою думає дістати
Те, що ляхи обіцяли дати
І не дали… Бач, козачу волю
Відобрать думає, а недолю
На них кинуть, щоб і вони знали,
Як то люде у ярмі стогнали.
Ой веде він діточок чубатих,
Харцизяків, низовців завзятих,
Та на танець, щоби погуляти,
Свого лицарства не забувати.
Сонечко склонилось, наче в Дніпр потало,
Вони поспішають, місяць вигляда
Серпом із-за хмари, мов на Дніпрі чайка,
З гори холодочком вітер провіва,
Густії тумани землю устеляють,
Мов коверець сивий, на сон козакам;
Тихо доокола, хіба лиш застогне
Бугай у осоці над ставочком там.
Тихо всім простором,
Лиш під копитами
Сивий степ дуднить.
Кургани дрімають,
Хиба лиш пташина,
Злякана козацтвом,
З тернини злетить.
Де-де зірки сяють –
То козачі душі,
Що лягли за правду,
За волю святу.
5. Табір біля Бару
В той час була честь і слава
Військовая справа!
Сама себе на сміх не давала,
Неприятеля під ноги топтала.Дума народна
Місяць мріє-червоніє
Горить Україна,
І Поділля пломеніє,
Всі замки – руїна…
Ой ті замки, де кувались
Для люду кайдани,
Всі запались; від пожару
І Буг стогне, в’яне –
Всі дворища шляхетськії
Небо освічають;
Від такого світла зорі
Тануть і згасають…
Манівцями лях із жидом
В Польщу утікає,
А козацтво всі сліди їх
Кров’ю підливає.
Закипіла Україна,
І по всім Подоллі
Утікають орендарі
Й шляхта – босі, голі.
Бенкетують нечаївці,
Нема що казати,
Аж під Баром зупинились
Коні попасати.
Ой під Баром нечаївці
Табір розіклали,
Від кривавої роботи
Чуби спочивали.
Ой під Баром на Поділлі
Рів – річка маленька,
Біля неї і діброва
Густа, зелененька.
А на дубах на гіллястих,
Грубих і столітніх,
Висять трупи шляхетськії
Ворогів завітних.
Чорний ворон надлітає,
Похорон справляє,
Клює з лоба згаслі очі,
Кряче і іскає.
Калиновського посланці
З гіллям подружились, –
На такеє козацькая
Рада осудила.
Уже другий раз не скажуть,
Щоб домів вертали
Нечаївці, бо від Хмеля
Лист вони дістали,
Де сказав їм, що не вільно
Бунту починати:
Тепер з гіллям конаристим
Можуть розмовляти.
Ой від Бару до Красного
Знайома дорога,
Спіткалася з гірким лихом
Там шляхта небога;
Свої сліди козарлюги
Кровію писали,
А згарища повідали,
Де вони минали.
Ой не ліпше було, лише,
Народ шанувати,
Ніж від нього таку кару
І муку приймати?
У соболях, адамашках
Ляхи поспішають
Крутояром, манівцями
Бігцем утікають…
Мостивії пани-шляхта
І жид пелехатий
Погубили і патинки
Й борухи багаті.
6. Бенкет у Красному
Ой поставив козак Нечай
Три сторожі в місті,
А сам пішов до кумоньки
Щуки-риби їсти!Дума народна
Вгамувались аж у Краснім,
Та в самі м’ясниці.
Добре справлять у ту пору
Гучні вечорниці!
Тутка й кума Нечаєва
Собі пробуває,
Цокотуха – вона чубів
Втішно привітає…
«Тут спочинем, друзі мої,
Шпаченко не ляже,
Він остався в Ворошівцях
На сторожі й скаже,
Коли нам до зброї взятись,
Коли пир зачати.
Ходім, братіки курінні,
до куми гуляти!
І у Краснім на сторожі
Стоїть хлопців много,
Там поставив я і Гинду,
Козака старого;
Як ворог ся ме зближати,
Має знак нам дати, –
Щоб гострою шабелькою
Гостей привітати».
Говорив так Нечай сивий,
Ус ся склонили –
Загриміли: «Жий, Нечаю!»
З усієї сили.
У тім Краснім радість, втіха
І кінця не має,
Все козацтво веселиться,
Гуляє, співає,
А що завтра з ними буде,
Бог хіба сам знає…
Бенкетує все козацтво,
Про завтра не дбає…
Ой у куми Нечаєви
Хата на помості,
Привітали там дніпрові
Миленькії гості.Дума народна
Ой у куми Нечаєви
Кедровая хата,
Там гуляють нечаївці,
Наче орленята.
Викрутасом, вихилясом
Наш Нечай гуляє,
Підківками креше, дзвонить,
Землі не сягає.
«Кумко, любко і голубко
Дай коряк у руки,
Було тяжко, було важко
Нам всім до розпуки.
Дай напитись, щоб святая
Воленька настала,
Щоб згинули вороженьки,
Щоб кривда пропала!
Грай, кобзарю, нехай наше
Лихо усміхнеться». –
Старий шкварить, аж світлиця
У углах трясеться.
«Кумко, любко і голубко,
Потривай, погуляй,
Купить тобі черевички
Сивоус, наш Нечай!
Черевички сап’янові
За рубля, за рубля,
Ніхто з світа так не губить,
Як кума, коли гуля.
Купить тобі і намисто
Золоте, золоте,
Подаруй му твоє серце
Молоде, молоде»…
«Гарно граєш, Лукіяне,
Стривай, сивий брате,
Заслужив вже, кумко-любко,
Коряк в руку дати;
Підлий горло, кобзарику,
Ушквар ще одної,
Щоб і душа усміхнулась
В куми молодої».
«Ой у нашій хаті
Усі пелехаті,
Лишень тота гладка,
Котра наша матка,
Лиш тота хороша,
Котра повна гроша,
Лиш тота пишна,
Що має кума.
Ой внадився журавель
Та до наших конопель,
Журавель чубатий,
І довгоносатий;
А я тому журавлю
Бучком ноги поломлю:
Нехай він коноплі
Не толоче мені!
Хведоре, Хведоре,
Не дивися так з гори
І до мене ся горни,
До куми, до куми!
І зо мною потанцюй,
твоє серце подаруй!
Ой на горі монастир
Не побит, повен дір,
Там гуляли комарі
Й пишнокрилі мотилі –
А свекруха була муха,
А бояр сам комар,
А музика чвірінок,
Лиш біда, що борзо скочив
У траву, у траву
І оставив молоду.
У городі бурак, пастернак,
Ой унадився козак
В чужу гречку іти,
А куди? до куми!
Ой кум кумі рад,
Та завів куму в сад:
Се, кумонько, виноград,
А я тобі рад, рад.
Коровід, лобода –
Чия тільки молода:
Чи дякова, чи попова,
Ой чи наша мужикова.
Ой гоц! гоцака,
Молодая кума,
І хороша, чорнява,
Цокотуха ласкава.
Зеленіє пастернак,
Молодіє наш козак,
Бо кума молода,
Рум’яна, як ягода,
І білява і русява,
Милостива і ласкава,
І приємна, люба, мила,
Говірлива, жартівлива,
І русява і ласкава…
Кобза стара і дірява,
І гуде і бринить, –
Нема життя милішого
Як в куми, як в куми,
Гоц, гоц, іха, ха!»
«Гарно, славно, Лукіяне!…
Їх, ха, іха, ха…
Така воля, така доля
В запорожця, козака!»
Тим часом Шпаченка кварцяні драгони
Густо облітали, мов круки ворони,
Як падаль зачують… Всіх упень стинали,
До Красного міста нишком поспішали.
Там їх Калиновський у байраці ждав.
Про се нечаївці і слова не знали,
По Краснім-місточку співали, гуляли,
Їм навіть не спалось, на ум не впадало,
Що злая фортуна і лихо настало…
7. Раптовий напад ляхів
Ту кроваваго вина не доста. Ту пир докончаша храбрии русичи: сваты попоиша, А сами полегоша за землю рускую.
Слово о полку Ігоря
Позбігалось все козацтво
з Красного і з гаю
І гукнули на весь голос:
«Втікаймо, Нечаю!
Ідуть ляхи на три шляхи
І бряжчать шаблями,
Калиновський попереду,
Лихо буде з нами!»
Устав Нечай, похиляєсь:
«Що? я утікати? –
Свою славу козацькую
Під ноги топтати?
То не зроблю, товариші»…
«Ох, батьку Нечаю,
Держи коня, держи в сідлі
До свого звичаю,
Держи шаблю свою славну,
Та під опанчою,
Бо буде якеєсь лихо,
Нечаю, з тобою…
Тебе ляхи порубають
У ясній світлиці:
Чи не чуєш, як вже містом
Гримлять гаківниці?»…
«То козацтво по містечку
Гуляє, гуляє –
Може в поміч вже й татарин
до нас поспішає»…
«Се не наші, – подивися!
Глянь лиш у кватирю:
Звиваються вже драгони
В куми на подвір’ю».
А як стали вже сторожу
У дверях рубати,
Став тверезий наш полковник,
Крикнув коня дати.
Шаблі бряжчать, цівки гримлять,
Гармати басують,
Шляхом много полягало,
Заснули, не чують
Тотих громів безчисленних,
А ще більше в крові
Валяються, мов восени
Жовтий лист в діброві.
Без спочинку серед ринку
Ратища гуляють,
Базар в Краснім козарлюги
Кров’ю поливають;
Від пожару сади сохнуть,
Дим клубом ся носить,
Один кличе, другий стогне,
А третій голосить…
Запалало ясно місто,
Аж небо горіло,
Всюди, всюди лячно, страшно,
Кров’ю закипіло,
Й місяцеві від пожару
Відай душно стало,
Десь сховався. А козацтво
Сильно наступало.
Ой цофнулися драгони,
П’ятам дали знати,
Хоть вже мало кому було
З міста утікати.
Ой у Краснім лютий празник,
Опівночі дзвонять,
Нечаївці з міста ляхів
В чисте поле гонять,
Утікачам ще гостинця
З-густа посилають,
Жнуть і косять і все в купи
Шанцями складають.
Що то в місті за вистріли
Так грімко гукнули?
Козаковського кварцяні
У місто бухнули.
Лицарями втікаючи
Разом поставали.
Два огні на нечаївців
З пушок посилали.
Ой лихую нечаївці
Мали там годину,
Як їх взяло ляцьке військо
В саму середину.
Їх лиш жменя, а кварцяних,
Як піску дрібного,
Десять ляхів стало проти
Козака одного.
Боронились, відбивались,
Щохвилі меншіли,
Вражі ляхи їх, як оси,
Гурмою присіли.
Вже й Ничипір, осавула,
Поляг головою,
Вже і Тихон, брат Нечая,
Одною рукою
Лишим трупом шляхи стелить.
Наш Нечай махає,
Шабелькою огню креше
І кров проливає,
Та все трупи шляхетськії
Складає рядами;
Сюди гляне, туди гляне –
Тече кров ріками…
Сто ран його уже криє,
Вся твар посічена,
Він ся боре і лютує.
Все за Україну.
Вже і руку відотяли,
Він другов махає
І ще словом безнадійних
Другів загріває:
«Не давайтесь, товариші,
Лучше умирати
В борбі лютій, ніж в неволі
Долю проклинати».
Спотикнувся кінь Нечаїв,
Упав на коліно,
Повалився сивий Нечай,
Мов в лісі поліно.
Стріла вража козачії
Провертіла груди,
Вже другого Нечаєнка
На світі не буде.
Вмираючи боронився,
Та сили не стало,
Мов в праведника святого
Око му згасало.
_______________
Примітка: Від пожару сади сохнуть – фактична помилка поета. Напад поляків на Красне стався у січні 1651 р.
8. Смерть Нечая
Полягла козацька, молодецька голова,
Як од вітру у степу трава!
Слава не вмре, не поляже,
Рицарство козацьке всякому розкаже.Дума народна
На ратища поламані
Нечая поклали
І до замку високого
Сумно поспішали,
І рясними козаченьки
Слізьми го зросили:
«Не лишай нас сиротами,
наш Нечаю милий!»
«Нема, діти, звідки жити,
Сто ран да на мині;
Уклоніться моїй неньці
Дорогій єдиній, –
Нехай вона та не плаче,
Бо вже не виплаче,
Бо над сином, над Нечаєм,
Чорний ворон кряче.
Скажіть, що я оженився,
Що моя миленька –
Могилочка-муравочка
В полі зелененька…
Скажіть, що я вже не прийду
До неньки в гостину,
Не потішу вже ніколи
Милую родину.
Не потішу вже ніколи,
Бо тут моя доля:
Високая могилочка
Серед степу, поля.
Уклоніться і жіночці,
Дорогій подрузі,
Та розважте безталанну
У великій тузі.
Най за мене Бога молить,
Щоб душа спочила,
І про любу Україну,
Щоб вона молилась…
І ви, друзі мої вірні,
товариші мої,
Бувайте ми вже здорові!
Від пригоди злої
Боронь Боже… а ляхові
Та не довіряйте
І про матір козацькую,
Україну, дбайте.
Добувайте правди, волі,
Ляхам не служіте,
Ви всі козацького роду,
Гордокрилі діти.
І дивіться, щоби ворог
Не глумивсь над вами,
І за мене помоліться»…
Залився сльозами,
Ще раз шепнув: «Україно,
бувай ми здорова»…
І на віки задрімала
душа козакова.
Ще раз груди ся здоймили,
І все ся минуло –
Нечаєве бистре око
На віки заснуло.
Ой тугою степи стогнуть,
Козаки ридають,
А тополі, наче вдвоє
З жалю ся згинають.
«Хто нам у лихій годині
У пригоді стане?
Хто порадить?» Все козацтво
В плачу, з жалю в’яне.
Грішне тіло Нечаєве
Слізьми умивали,
І в сорочку шовковую
Батька убирали,
Китайкою червоною
Личко му укрили,
Жалібненьку, сумовиту
Пісню голосили.
Серед граду стріл калених
Вони батька свого
Понесли в великім жалю
До храму святого.
Священики, диякони
Похорон співають,
А козаки китайками
Сльози утирають.
Священики панахиду
Співали, кадили,
А по душі упосліднє
Козаки дзвонили
Шабельками, вистрілами –
То козачі дзвони!…
Гаснуть зорі, сонце сходить,
Хмарами ворони
Криють Красне, але й сонце
В хмару ся сховало,
Щоби крові, сліз і трупів
Страшних не видало.
9. Облога Красного
Галас, сурми, стон побитих,
Брязкотня мечами,
Стук таранів, дим пожарищ
Чорними смугами.М. Костомаров
У краснівськім замку
Велика тривога,
Старі чуби зціненіли,
Зітхають до Бога.
У краснівськім замку
Нужда, голод всюди,
І надії уже бракло
Нечаєвим людям.
На всі боки ляхи
Замок обступили,
Так їх густо, що і мушку
Та не пропустили б.
Таранами грубі
Розваляють брами.
«Зараз, зараз кінець буде,
Козаки, із вами!»
А чуби погибель
Шлють на них із валу,
та не спірно – вже охляли
І слабнуть помалу.
Три доби вже б’ються
І вночі і в днину,
Но вже бачать, що надходить
Остання година.
Козаків лиш жменя,
Ляхів сила, сила:
Чому з батьком передвчера
Жизні не скінчили?
З голоду зомліли,
Вже глузду не стало
Гавратинському й Кравченку –
Вже усе пропало.
Послабли, зомліли,
Сили опускають,
Три доби вже насущного
Хліба не видають.
Що тутка робити?
Чи ся піддавати?
Чи ночію в очерети,
В багна утікати?
Котли зашуміли,
Зійшлися до ради:
«Як так далі, братці, буде,
То усі пропадем.
Нам підмоги треба;
Сором, щоб глумився
Враг над нами, надав муки
І грізно казився.
Ой Кравченку, брате,
Нема що чекати,
Іди в степи, луги, бори
підмоги шукати».
Кравченко вклонився
Перед старшиною,
Пішов помочи шукати.
«Гей, брати, за мною!» –
Загорлав Кравченко.
Козаки втікають,
Над озером, над глибоким
Ляхи доганяють
Козацтва остаток;
Шаблі заблищали
І цівочки семип’ядні
Грімко запищали.
Шумлять очерети,
Земля застогнала,
Знов завзята до розпуки
Борба розгулялась;
Знов тріщать ратища,
Знов валяться трупи,
Знов кварцяні з козаками
Збіглися докупи.
Кварцяного війська
Чимало упало,
По озері, по замерзлім
Тулови качались.
Загибло й козацтва
На озері много,
Клює чорний ворон очі
Вже й Гинди старого.
Розлютились ляхи,
Трупи кавалкують,
Над вмираючим козацтвом
Мов звірі лютують.
На списи встромили
Голови криваві
І гуляють по озері
Вороги лукаві.
«Отак тобі треба,
Ти собача віро,
Co to znaczy z Lachem hulać,
poznasz ty dopiero!…»
Біля церкви шабельками
Козаки копають
Домовину для Нечая,
А в церкві співають
Священики, диякони
«Упокій з святими» –
І не бачать, що вже ляхи
В церкві межи ними
Кров козачу проливають,
Не бояться Бога.
Ой від крові червоніє
Церков від порога
До престола… Де козаки
Молили, благали,
Щоб хоть батька-Нечаєнка
Поховати дали:
Злота, срібла обіцяли –
То все лях не чує,
Не боїться в церкві Бога
І ллє кров, лютує…
Не хотіли вражі ляхи
Срібла, злота брати,
А воліли Нечаєнка
В мак дрібний сікати…
Все козацтво змордували,
На кусні зрубали.
Шматкували Нечаєве
Тіло і кидали
По озері, щоб ворони
Кості розносили,
Щоб над грішним сіроманці.
Вовки голосили!
Три доби ще у тім Краснім
Гуляли кварцяні,
Валялися по озері
Каліки-міщане;
Все спалили, знівечили,
Все ізруйнували, –
Під Шаргород четвертої
Днини поспішали.
10. Горе матері. Слава Нечаю!
… Домовина
Розвалиться – а з-під неї
Встане Україна
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти.Шевченко
Кінець греблі шумлять верби
Там в гаї, в долині;
Не кує то зозулечка
Сиза на калині,
То рідная Нечаєва
Мати так заводить:
«Чому, сину, не вертаєш,
Чому не приходиш
До ненечки, до рідної,
Що тебе родила,
Над тобою розпадалась,
До церкви носила,
А осталась, як у полі
Сухая билина.
Узяв-єсь з собов, Нечаю,
І меншого сина…
Може оба там загибли?
А я ся остала,
Щоб на старість гірку долю
Кляла, проклинала…
Ви забули стару неньку,
Рідні мої діти… –
Коби сила, милий Боже,
До них полетіти
І звідати, як ся мають,
Чи шаблями грають,
Чи в могилі на рідную
Матір забувають!
Як знайшла би-м їх живими,
То би-м хоронила
Їх як ангел; як загибли,
То би-м положила
Й свою сиву головоньку
Коло діток моїх,
Щоб збудив нас голос Божий
На суд усіх троїх.
Відки же вас визирати,
Діти, чи із сходу,
Чи з заходу, відки, діти.
Вернете з походу?
Чи вас літом виглядати,
Діти, чи зимою,
Чим вкриється ваша стежка –
Снігом, чи травою?
Чи вже може пісок жовтий
Їсть козачі очі?
З великого жалю серце
Минутися хоче.
Серце сохне, душа ниє –
Ох, за вами, діти…
Дай, Господи, крила неньці
Щоб могла злетіти.
Відвідати діти свої,
Сизі орленята!»…
Сльози блисли й до молитви
Склала рученята.
Зорі світять, мрака стелесь,
Білолиций мріє;
Шумить явір, верболози,
З долу вітер віє.
На мураві кучерявій
Кобзар в кобзу грає
І такую тужну думу
Понуро співає:
«Ой над Красним, над місточком
Сиз-орел літає,
На озеро поглядає, –
Квилить – проквиляє,
Що на тому та озері
Нечай потопає.
Посічений, порубаний
В фалі поринає,
До козацтва-товариства
Стиха промовляє:
«Гей друзі-молодці,
Козаки-запорожці!
Ой добре ви дбайте,
Волок закидайте,
Мене козаченька молодого витягайте,
Ворону чорному,
Собаці голодному,
Ляхові завзятому
На поталу не давайте!»
То козаки теє зачували,
На озеро широкеє волок закидали,
Нечаєве біле тіло порубане, посікане
З води витягали.
З мушкетів не гримають
І в сурми не грають,
До церкви святої, Божого храму поспішають.
За Нечаєвим козацьким тілом
Ворон-кониченько поступає,
Смутно він ся має – голову хиляє,
Неначе плаче, поступає…
А з захід сонця не вітри буйні повівають,
Не чорні хмари навівають,
Не бісурмани – ляхи налітають,
Козаченьків упень рубають,
До містечка Берестечка поспішають,
Велику скалу – білий камінь ламають,
Перед козаками козацьке Нечаєве тіло і коня ховають
Муром мурують, засклепляють…
Застогнала Україна,
І Січ зажурилась,
І козацтво-товариство
Голову схилило.
Україно не журись,
Козацька Січ не плач!
Правда, правда не лягла –
Тільки Нечаєва козацька голова
У Краснім, у місті на риночку…
Слава не вмре, не поляже!
Буде слава славна
Поміж козаками,
Поміж друзями,
Поміж лицарями,
Лицарство козацьке всякому розкаже.
Настане той час і та година,
Ворон-кониченько заірже,
Скалу копитами розіб’є,
Нечай козаченько вийде,
Вогняним мечем правди замахне –
І ляхам-ворогам
По селам і містам
Кара розлиєсь.
І воскресне Україна,
Вона встане,
Світом правди засіяє
На многі літа
До кінця віка!»
Минув хутір кобзар сивий,
Сховався у лузі –
Лишив неньку Нечаєву
У смутку і тузі.
