Над потоком під скалою зацвіла калина –
Виряджає стара мати рідненького сина.
Виряджає сизокрила сина у дорогу
Далекую. У посліднє може він небогу
Неньку бачить. Ідуть мовчки крутими стежками
І вмивають смутні лиця рясними сльозами.
Покликали вчора сина на пир, на кривавий.
Так змінився вдовиченко, хлопець кучерявий,
Що від вітру з ніг валиться. Неньку жаль лишати…
Бог лиш знає, чи ще буде він її видати…
Попрощались, розійшлися, а стара очима
Довго-довго провожала єдиного сина,
Поки щез він у тумані. Як в село вернула,
Стало так щось їй тяженько, мовби вже не було
Сина на сім світі. Б’ється об поли руками
І вмиваєсь безталанна дрібними сльозами…
День за дниною минає. Жито половіє –
Все нема від сина вісті, а старенька мліє
Й стрепенеться, як зачує, що в далекім краю
Гинуть наші, мов осіннє листя в’яне в гаю.
Припадає до ікони святого Николи
І складає сухі руки, Бога просить, молить,
Щоб лиш сина лютий ворог не діткнув у бою,
Хрест кладе і знов об землю вдарить головою.
І Різдво уже святкують у селі всі люди –
Всі веселі. Лиш вдовиця до смерті не буде
Вже весела і утішна. Вчора лист дістала,
Щоб у сльозах у пекучих свята святкувала,
Бо син її одинокий поляг головою
І не верне привітати бідну неньку свою.
Подружився на чужині, неньку забуває –
Чорний ворон русявії кучері іськає,
З лобу очі випиває, роздирає рани.
Не вважає і не дбає, що святки різдвяні…
