Вже пшеницю пов’язали
На лані дівчата
І плетуть вінок з колоси,
Щоб газдині дати.
Би-сь прожила стільки років,
Паніматко мила,
Кільки тих зерен в колоссі
Нивка зародила!
Бо у вечір на обжинках
Будемо гуляти
Коломийки з парубками,
В очі зазирати.
Чуй, вже грають у цимбали
І скрипки цигани!
Із охоти дрожать ноги,
Серце скаче, в’яне.
У село ідуть, співають,
У воротах стали
І віночок паніматці
В руки передали.
Під липою три цигани,
Смики гнуться в двоє:
«Ходи, Насте, Катерино,
Мотре, серце моє!
Погуляймо по нашому!»
Гнат, Іван говорить,
І гуляють рука в руку
На траві обори.
Скрізь охота, шум і радість,
Оклики і співи:
«Гей, у право, соколики!
Ластівки, у ліво!
Гей, в присюди! Ану-ж борше,
Марійко, ногами!»
Паніматка їх приймає
Медом і книшами.
«І-ху! і-ху! мої діти!»
Сама ся пустила
І гуляє, мов зозулька
Мила, сизокрила.
Всі гуляють і жартують,
Лиш там на убочи
Удовина Іриночка
Заплакала очі.
Три неділі буде тому,
Як хлопця узяли
У рекрути і дівоче
Серце розрубали,
Щоб ні гибло ані жило,
Щоб ся лиш карало,
Щоб у грудях дні і ночі
Сохло і конало.
