Ой бодай ти, керниченько,
Навік ся запала!
Тямиш, літом як дівчина
Зимну воду брала…
Як уздрів я її вроду,
Аж душі не стало…
А до того ще сонечко
Жарко припікало.
«Дай водиці напитися,
Дівчино хороша!»
«Та чому ні, – щебетнула, –
Ось вода погожа!»
А я ніби пив ту воду?
Де ж там! В очі красні
Заглядав я, в ті яскраві
Дві зірниці ясні.
І дивився на рум’янець,
На косу русяву…
«Бог да прости!» – я сказав лиш
І пішов. Так мляво
І яковось коло серця
Відтоді ми стало,
Що, здається, враже дівча
Хлопця вчарувало.
Було б тебе, керниченько,
Ніколи не знати,
Через тебе мушу, бідний,
Тяжко хорувати…
Ні в день божий, ані вночі
Нема супокою…
Бодай тебе й ту дівчину
З зимною водою!
