Щасливий, радий я вертав
Домів з чужого краю,
Коня я свого напував
При синьому Дунаю,
Де шаблю я свою мочив
У вражу кров червону,
Ворожим трупом годував
І крука і ворону.
Щаслив до дому я вертав. –
А вечір вже стелився,
По небі ясний перекрій
Мов човен той носився,
А зорі-зорі без числа
На небі миготіли…
Я наближався до села
І чув, як там шуміли
В лотоках води у млині,
Де любка проживала,
Ся чорноброва дівчина,
То так мене кохала…
І я на небо подививсь:
А зірка, що сіяла,
В ту хвилю блискавкою вниз
Із неба скоро впала…
Затріпоталось серденько,
Бо лихо прочувало!
Ось поспішаю я в село;
Вже око добачало,
Як світло блимало в млині…
Я вхожу – що за горе!
Моя дівчина там лежить!
Умерла вечір вчора!
І я уста поцілував,
Що наче сніг білілись,
І в коси червінця уткнув,
Що як та ніч чорнілись…
А далі що? А далі що?
Ох, бігме, я не знаю!
На вороному конику
Я чвалом до Дунаю,
Неначе вихор полетів…
Там, де сумна могила
Надію всю і щастя все
І радощі покрила,
О, там не жити вже й мені!
Будь же здоров, мій краю!
Велике горе се хіба
Утоплю у Дунаю!…
