У нашій Буковині,
Де Черемош тече,
Де сосна і смерека
Під хмари аж росте, –
Там видно при убочі
Високую скалу,
З руками і ногами,
Подібну на жону.
Про камінь той говорять
Столітні гуцули,
Що там раз проживала
Багачка свої дні:
Триста коров аж мала.
А коней без ліку,
Овець у полонині
Три тисяч в дійнику.
Лежали в бербеницях
Червінці без числа,
У парчі, адамашки
Вбиралася вдова.
Всего достатком мала,
Діброви і ліси,
Широкі полонини
І бистрії ріки.
Жона та всього мала,
Не мала лиш одно,
Без чого всі маєтки,
Все золото-добро –
Мамона та полова,
Туман, осінній прах, –
Одного лиш не мала
Серденька у грудях.
Убогі відходили
Від неї, як прийшли,
Не було в її серці
Ні жалю, ні любві.
І так одного разу
Зісохла, що аж страх,
Прийшла вдова до неї
З дитятком на руках.
Ослабла і нещасна
Валилася із ніг,
Лице бліде-блідеє,
Мов полотно, мов сніг…
«Ах, дай про милість божу
Хоч кусничок малий,
Бо душу голод точить,
Мов лютий, грізний змій…»
«Отсе вам дар, старцюги,
Гризіте хліб отсей! –
І кинула їм камінь, –
І геть мені з очей!»
«Щоб каменем ти стала!» –
Шепнула і пішла
Нещасна вдова бідна
Й дитинонька мала…
Пішла вдова нещасна
З дитятком на руках,
Купаючись в гарячих,
Гірких, дрібних сльозах…
І от отець небесний
Вже довше не стерпів,
Післав на ту багачку
Страшний свій правий гнів:
Вона скалою стала,
Донині ще стоїть,
Хотя й, як кажуть люди,
Минуло двісті літ.
У нашій Буковині,
Де Черемош-ріка,
Стремить аж попід хмари
Високая скала.
Як з міста повертають
Додому гуцули,
Її обходять з жахом
І шепчуть молитви.
