Стояв раз монастир високо на горі,
Там жили в общині калугери старі.
Туда на празники сходилась тьма людий,
Щоб чути спів черців хороший, чарівний:
«У печалях, горю, нужді
Ти наша надіє!
Радуйся, Пречиста Діво,
Невісто Маріє!»
В розвалах вже лежить святий той монастир,
Пропала вся краса, лиш мур, повніський дир,
Пригадує, що раз дім божий тут стояв,
Де чорноризців спів людей всіх чарував:
«У печалях, горю, нужді» і т. д.
Виводяться тепер там лилик і сова,
На звалищах бур’ян, пової і трава,
Но небом місяць князь із повна як пливе,
То милозвучна піснь калугерська гуде:
«У печалях, горю, нужді» і т. д.
