Сумно в гаю зозуля кувала
І до мамки слізно промовляла:
«Прислав мене син твій рідний,
Поранений тяжко, бідний,
Склонив навік свою головоньку
На м’якеньку зелен-муравоньку.
Тече йому з серця кров червона,
Ясні очі дзюбом п’є ворона,
Орел тіло роздирає,
Коник ірже та й думає,
Аж степ тоскно гомонить та плаче,
Як кінь зарже, а ворон закряче.
Кучерики вітер розвіває,
Бліде личко росиця вмиває;
Спису враги поломали,
Шаблю гостру з собов взяли,
Уста, носик, уха, ясні очі
І серденько уже червак точить.
Казав мені, як згасало око,
Як останній раз зітхав глибоко:
Скажи дома моїй мати,
Що легенько буду спати.
Проси мамку, нехай Катерину
Візьме в хату на свою дитину.
А як квіти знов порозцвітають
І пташатка в лузі заспівають,
Тоді буде близько хати
Душа моя щебетати:
Я ще жию, матінко рідненька,
Ще тя люблю, дівчино миленька».
