У Києві там над Дніпром,
Де слава буйно цвіла,
Де супостат зазнав не раз,
Що то козацька сила,
Стоїть високий монастир
З вежами, мов ті скали,
І каже всім: «Мене колись
Гетьмани збудували.
Поставили, щоби жінки
В недолі захист мали,
Бо знай, і в нас настане час
Нещастя і печалі!
Забудесь все: і те, що раз
Корили-м Амурада;
Кров ссатиме, як вовкулак,
Незгода, злість і зрада.
Забудесь все, і заросте
До слави шлях травою.
Потомок не повірить там,
Що ми грудьми, рукою
Татарську вражу саранчу,
Мов море те, спирали,
Кістьми і кров’ю всі степи
Росили, насівали».
У монастир жона прийшла
Недавно тому, брате,
Просила мило старицю:
«Тут рада б я сконати.
Любові й правди вже нема,
Без них сей світ – могила,
Порфір мій зблід і лавр зів’яв,
І жити вже не сила».
«Ходи, тут захист найдеш ти», –
Так стариця сказала,
І ту заплакану жону
У чорну ризу вбрала.
«Ходи! псалми потіхою
Тобі, нещасна, стануть:
Там вичитаєш, як вінці
Цвітуть і скоро в’януть…»
Жона, що в монастир пішла
У келії страдати,
То непорочна Русь свята,
То наша добра мати.
У Києві там над Дніпром.
Де буйний вітер віє.
Там молиться вона за нас
І плаче, в’яне, мліє…
