У садочку на калині
Соловій співає;
Любо, мило, чародійно
Луг ся розлягає…
Сумно ходить чорноброва,
Співів тих не чує,
Бо в серденьку біль гарячий
Бурею лютує:
«До розпуки мені тяжко,
Гірко жити в світі
Без любові, як без цвіту
Красній рожі в літі!
Боже! Як же то ми щиро
Обоє любились!..
Бодай же ті не сконали,
Що нас розлучили!»
Над потоком кучерявий
Хлопець зажурився –
Де лиця рум’янець дівся?
Чом він похилився?
Що щебече соловейко,
Того він не чує…
Що за черв вточився в серце?
Чом тяжко сумує?
Чом зітхає без спочину,
Мовби хтів вмирати?
«Без любові гірко в світі
Вік свій проживати!
Боже! Як же то ми вірно,
Щиро ся любили!..
О! бодай ті не сконали,
Що нас розлучили!»
Соловейко все щебече;
Бач, йому байдуже,
Що тут дівча гірко плаче,
Що там хлопець туже…
Але в пісні соловія
Чародійна сила!..
Милий милу вже голубить,
Притулилась мила
До хлопчини, і обоє
Любо розмовляли,
Мов горлиць сивеньких пара
В небо підлітали!
Щиро вірно знов ся люблять,
Як ся раз любили:
«Щоб легенько ті сконали,
Що нас розлучили!..»
