Звечеріло. Степ широкий
Доокола мріє;
Ген від моря, з-над лиману
Холодочком віє…
Степовії святі тайни
В тумані дрімають.
Тихесенько білолиций
Мов князь виринає
І підноситься, поволі
Світло розсипає
Вшир, поперек – на безкраї
дрімучі глядає…
Кинув оком на ревучий
Дніпро, Запороже,
Де колись орлом буяло
Те козацтво гоже.
І поглянув від порогів
Горі до Чигрина –
І на Київ, Білоцеркву.
Глянув к Батурину,
Крадьки глянув. Роздивлявся
На тайни степові,
На криваві бойовища
І води Дніпрові…
І неначе жаль зробилось,
В хмару закотився,
А як виринув, то в темну
Далечінь дивився.
Мов дитя мале, цікаве,
Все уздріти хоче, –
Бачить, як кургани мріють
Степом серед ночі,
Та як собі тихесенько
Казки повідають;
Бачить, як ті сонні трави
На все наслухають,
І мов з жалю згинаються
Долів головою,
Плачуть, сльози проливають
Дрібною росою…
Дивить далі: чумаки там
Густо втаборились,
На ставочку лебедоньки
Розпустили крила,
Наслухають на дівочу
Жалібненьку думу…
І що більше – сам Бог знає,
Що бачила луна
У широкім степу… Мабуть
Ясній жалко стало:
Мов дівчина хора зблідла.
Разом зазоряло,
І цариця небесная,
Сонечко святеє
Блисло своїми лучами,
І життя новеє
Розвернулось… Караули
Шляхом поспішають,
Круторогі поганяють,
Чумацьку співають…
Ранній вітер з тополями
Провадить розмови,
Гонить дітвора худобу
Пасти до діброви.
Дніпром в чайці рибалонька
Звиваєсь, чатує,
І хреститься, бо з церковці
Звук дзвіночка чує…
Понад берег кишкають
Чайки сизокрилі,
А з-під хмари спускаєся
Орел на могилу…
Женці в поле поспішають,
Пшениця дозріла;
При потоці дівчатонька
Перуть шмаття біле.
Всьо збудилось, своїм ладом
Все снуєся далі –
І нікому не присниться,
Що на синій фалі
Дніпра батька та степами
Раз життя буяло…
Сонце вище і все вище
Небом мандрувало…
Підходило, як щоднини –
і знов звечоріло…
А вночі знов білолиций
Підпливав несміло,
І дивився на безкраї
Широкі простори,
Де буяло раз лицарство
Мов кипуче море.
