Ой не раз Марійка гожа
Наслухала, як топір,
Їй знакомий, так звивався,
Аж лунав далекий бір.
То її Іван хороший
На дараби сосни тяв,
Ще до того й коломийки
Там собі не раз співав.
Що то нині з того ліса
Так сумний рознісся гук?
Чом на пальці у Марійки
Мосяжовий перстень пук?
Темний праліс застогнав так,
Аж застигла в жилах кров.
«Боже правий! ах, скажи ми,
Чи Іван мій ще здоров?»
І поклала білу руку
На серденько, – а з гори
Вже несуть щось ніби мари
Побратими гуцули
І минають попри хату:
«Глянь, Марійко, твій сокіл!
Бервено його убило,
Як котилося у діл.
«Поклоніться ви Марійці!» –
так сказав ще і сконав».
Повалилася Марійка,
Мовби хто її підтяв…
Як Івана поховали,
Не ридала вже вона,
Лиш сміялась. А потому
В світ побігла, як дурна,
І оперлася на долах,
Де від ліса ні знаку.
На нічліг приймав під стріху
Кожний дівчину дурну.
Кужіль пряла, пір’я дерла,
Гуси гнала до води
І сміялася весело,
Мов не знала вже біди.
Лиш як чула гук і громи,
То як той листок тряслась,
А чому, ніхто не знав то,
Лиш казав: дурна якась!
