Від Дунаю вітер віє,
Що душа аж студеніє,
Так ми тяжко, так ми нудно,
Що у світі жити трудно.
Вітер віє, повіває,
Старі дуби вириває,
Стогне сосна, яворина,
Лоза, липа і калина.
Гірша буря в серці грає,
Грудь криваву роздирає,
Рве з корінням серця квіти
І розносить у всі світи.
Одні впали в Чорне море,
Другі на луги і гори,
Треті мила позбирала,
В чорний волос заплітала.
Всі зісохли, всі пов’яли,
Жаль серденьку полишали.
Не вій, вітре, від Дунаю,
Бо живцем я умираю.
