Я казав, бувало: «Боже!
Любо в світі жити!
Моє серце ще не знає
Плакати, тужити.
Помістити в нім не можу
Мого щастя-долі,
Так розкішно розцвілися,
Як квітки у полі.
З нього все крізь верх ся леє,
Місця не находить,
Кожда днина нову долю,
Свіжу розкіш родить.
Проминули часи злоті,
Недоля настала,
Тяжка журба мов нитками
Життя обснувала.
Знаю я уже тужити,
Сльози проливати,
Гостре терня долі коле
В серце, не мож спати.
Лиш кручуся сюди-туди,
Днини визираю,
А від рана знов до ночі
Сльози проливаю.
В серці тепер стільки місця
На недолю, горе,
Що в нім мож би помістити
Лиха ціле море.
