Заніміли по Вкраїні
Бандури, торбани;
Де лиш глянеш – сумно, тихо,
Що аж серце в’яне.
Ані кобзи голосної,
Думи не чувати,
Плаче батько, плачуть діти,
Плаче й стара мати.
Січ, козацтво, отамани
Мов у море впали,
Сила й воля, правда й слава
В безвісті пропали.
Січ преславна, де козацтво
Буйне вікувало
І лицарське, горде військо
В похід виступало,
Повалилась у руїни,
Зросла бур’янами.
Київ славний, злотоверхий
З баштами й церквами
Зажурився, засмутився,
Бо в нім тихо стало,
Мов у гробі. Не гарцюють
Кіньми, як бувало,
Мармуровим битим шляхом
Птахи з Запорожа.
Чорнобрива дівчинонька,
Білолиця, гожа,
Не співає рідні думи, –
Тихесенько плаче,
Бо вже годі їй сказати:
«Любку мій, козаче,
Увивайся на кровавім
Бою, як змій лютий;
Лиш так будеш мому серцю
Повік незабутий!»
Сині степи, очерети,
Байраки, діброви,
Слобідоньки попустіли, –
Та лиш хіба сови
Тяжко, важко стогнуть, плачуть,
Де колись літали
Соколами запорожці
Й громом розгромляли
Орду, татар, вражих турків, –
Рятували волю
І лягали головами
По широкім полю;
Відбивалися від ляха
І його безправства,
І від жида напасного
Та його лукавства.
І Дніпро через пороги
Не реве так грімко,
Водоспади не падуть так
З скал у пропасть стрімко.
Славутиця зажурився,
Що вже байдаками
Не окриєсь сивоусий
І враз з козаками
Не гримітиме вже більше:
«Гурра, Цареграде!
Дрижіть, баші серайськії,
і ти, Амураде!»
Все змінилось, все пропало,
Тільки ся лишили
Чорним шляхом по Вкраїні
Кургани, могили,
Німі свідки бувальщини,
Батьківської слави:
Та й їх уже заходжуєсь
Супостат лукавий
Зарівняти мовби плугом,
Згадки щоб не стало,
Й що лиш око руське бачить,
Щоб з світа пропало.
І могили пощезають,
Заростуть травою,
Лиш лишиться жаль і смуток
І око з сльозою.
