Гуділи, гриміли гармати,
Кривавий, гарячий був день;
Завзято враги нападали,
Стинали, рубалися впень.
Всі трави-мурави блищали
Червоно у сонця лучах,
Направо й наліво лежали
Жовняри поранені – страх!
Літали юрбами ворони,
Скликали все птаство на жир,
Кружали соколи високо,
Почули багатий там пир.
І з нашого краю вдовин син
Неначе той дуб ся звалив,
І кровію трави-мурави
Потоптані густо зросив.
«Ах боже мій милий і правий!
Служить я цареві присяг,
То й жалю не маю, що нині
Я тут головою поляг.
Та жаль лиш, що тут закопають
В чужій, у далекій землі,
Що тут ані ненька старенька,
Ні мила не плаче по мні…»
І сльози дрібнії скропили
Лице – він головку склонив…
Гармати гуділи, ревіли, –
Не чув він, бо більше не жив.
У наших далеких Карпатах
Дівчині і неньці сон снивсь,
Що милий, що син кучерявий
У краю чужому вженивсь.
Пізнали убогі, бездольні,
Що сон сей лихе щось значить.
Обоє зійшлися і плачуть:
«Ох, десь він у крові лежить».
Лежить він на полі чужому,
Бездушний жовняр-сирота;
Від гробу далеко ридають
Миленька і мати стара.
