В Путивлі-граді вранці-рано
Співає, плаче Ярославна,
Як та зозуленька кує,
Словами жалю додає.
«Полечу,— каже,— зигзицею ,
Тією чайкою-вдовицею,
Та понад Доном полечу,
Рукав бобровий омочу
В ріці Каялі. І на тілі,
На княжім білім, помарнілім,
Омию кров суху, отру
Глибокії, тяжкії рани…»
І квилить, плаче Ярославна
В Путивлі рано на валу:
«Вітрило-вітре мій єдиний,
Легкий, крилатий господине!
Нащо на дужому крилі
На вої любії мої,
На князя, ладо моє миле,
Ти ханові метаєш стріли?
Не мало неба, і землі,
І моря синього. На морі
Гойдай насади-кораблі.
А ти, прелютий… Горе! Горе!
Моє веселіє украв,
В степу на тирсі розібгав».
Сумує, квилить, плаче рано
В Путивлі-граді Ярославна.
І каже: «Дужий і старий,
Широкий Дніпре, не малий!
Пробив єси високі скали,
Текучи в землю половчана,
Носив єси на байдаках
На половчан, на Кобяка
Дружину тую Святославлю!..
О мій Словутицю преславний!
Моє ти ладо принеси,
Щоб я постіль весела-слала,
У море сліз не посилала,—
Сльозами моря не долить».
І плаче, плаче Ярославна
В Путивлі на валу на брамі,
Святеє сонечко зійшло.
І каже: «Сонце пресвятеє
На землю радість принесло
І людям, і землі, моєї
Туги-нудьги не розвело.
Святий, огненний господине!
Спалив єси луги, степи,
Спалив і князя, і дружину,
Спали мене на самоті!
Або не грій і не світи.
Загинув ладо… Я загину!»
Аналіз вірша “Плач Ярославни” Шевченка
Написаний у 1860 році переспів відомого уривку зі «Слова о полку Ігоревім». На момент написання твору Тарас Шевченко прагне створити свою родину й очевидно мріє про добру, вірну й люблячу пару, уособленням якої стає Ярославна.
Для культурної спільноти публікація у ХІХ столітті «Слова» стала вагомим поштовхом для творчості, переспівів було багато, проте Тарас Шевченко зміг дуже точно передати емоції жінки, у якої війна відібрала чоловіка.
Вірш належить до жанру ліричного епосу, проте має й ознаки інтимної лірики. Головна ідея твору ‒ возвеличення кохання, вірності людини, яка чекає свою половинку та засудження суворих обставин, які розбивають серця закоханих.
Форма поезії незвичайна ‒ це замовляння. У чотирьох строфах по 12 рядків лірична героїня намагається творити магічне дійство.
Сюжет поезії простий ‒ Ярославна виходить на вал, що оточує місто, виглядає свого чоловіка Святослава й звертається до різних стихій з закликом повернути їй чоловіка. Якщо ж чоловіка повернути не вдається, молода жінка готова померти.
Кожна строфа починається з того, що автор описує, як плаче Ярославна. Не можна сказати, що це точний рефрен, оскільки ці два рядки видозмінюються, автор вживає широкий спектр синонімів ‒ «сумує», «квилить», «співає», «плаче».
У першій строфі Ярославна прагне перекинутися на птаху, щоб прилетіти до коханого. У трьох наступних вона риторично звертається до могутніх і шанованих на Русі природних сил ‒ вітру, Дніпра та сонця ‒ з докорами й проханнями.
Несправедливість життя, у якому Ярослава так рано овдовіла, хоч чоловік її був молодим і сильним (автор вказав, що у князя тіло «дебеле»), підкреслюється словами «веселіє украв» у зверненні до вітру.
Головними художніми прийомами є:
- Повторення ‒ наприклад, дієслово «спалити» в останній строфі повторене тричі;
- Гіпербола ‒ «у море сліз не посилала»;
- Широке вживання архаїзмів ‒ «ладо», «єси», «зигзиця»;
- Епітети, найважливіші з яких мають форму повного прикметника ‒ «любії», «глибокії», «тяжкії», «пресвятеє».
Кожне звернення складається з двох частин ‒ спочатку Ярославна прагне здобути прихильність стихій, возвеличуючи їхню могутність, потім пропонує альтернативне застосування їхніх сил.
Весь твір закільцьований трагізмом ситуації. У першій строфі помітне передчуття лиха. Ярославна готова летіти «чайкою-вдовицею». Остання строфа завершується словами «Загинув ладо… Я загину!»
