А працю ту, що виросла із поту
твого гарячого в жнива,
що сипалося зерном через гору
у кіш дубовий до млина –
забрали в тебе ми не так, як таті,
але розбоєм в білий день,
коли кипіло сонце на загаті
і гукав півень до гостей.
І ти у городі, немов собака,
глядиш добро своє для нас, –
вночі до каменю впадаєш плакать,
кайдани гризти в тихий час.
Гризи, гризи! Даремна справа,
впадеш під кригу ланцюгів,
співаючи присмаглими вустами
чужих пісень із городів.
А твоє тіло, наче пса старого,
ми витягнемо догнивать
із бруку геть, до духу степового,
де ріллі трупами лежать.
Нехай у лапах вашої гордині
в безодню тріпає земля,
на бій із вами виступить однині
душа знеможена моя.
