Ой з трьох кінців світу
вдарили вітри —
браму землі розчинили.
Із темного творчого лона
закуріли тумани,
сипнули квітки на поля України.
По споришу зелених меж
ходило сонце,
стрічало гостей,
в коси
стрічками вплітало,
запасками картатими
ще й стан прибирало.
А в глибину світів,
У рівних, чорних берегах
моря вічності хлюпали.
Два сиві орли
носили воду з морів,
поливали квітчасті поля України.
Як пролітали над землею,
столітні ліси
схиляли чола
до жукової нори;
прикуте море до Балкан
з прикорня вирвалось,
гриміло кам’яними ланцюгами;
Дніпро суворий ходив по світлиці,
важким мохнатим кулаком
грів у стіни України —
земля гула, як мідний дзвін.
Дебелі та густі, мов барвисте руно,
зростали квітки…
Тим часом
од сходу
сірі хмари землю облягали…
Гей, то ж не хмари!
По болотах
та по ярах
людина йде…
Дивиться пожежами,
диха димами,
головою світ заступа.
Її коси лягли на гори,
закрили ріки,
ліси завалили…
Із божої скрині
згубились зорі —
ціла пригірщ.
Летіли у безвість
та й заплутались в косах —
чорно!
Іде Вкраїна, дивиться пожежами,
диха димами…
А за нею вихри свистять,
зривають зубаті городи з кам’яних гнізд,
зелені села — з корінням,
крутять у просторах, наче сухим листом;
розбивають у тисячах громових гуків,
засипають каменем ріки,
рівняють гори…
Два сивих орли клекочуть над морями вічності;
Чорне море рветься з прикорня кам’яного,
Балканами носить…
Дніпро ламає стіни України
важким, мохнатим кулаком,
земля гуде, як мідний дзвін!
