Тодось Осьмачка – May soul is dark: Вірш

Я знов самотній і проклятий, —
схилився тяжко до вікна:
на мурах, ніби на розп’яттях,
ворони виють в небеса.
їх чую крики ізнадвору
у серці зрадженім своїм…
Куди, куди втічу від горя,
від тих зловісних голосів?..
Упала буря із-за бору
на місто пилом і піском,
змела на вітер птицю чорну,
неначе пір’я під погром,
та й кинула мені зокола
малу стеблину пирію,
щоб завихрити з нею вгору
і думу змучену мою!
Мене ти, думо, залишила,
як невтишиме в сповитку,
перед парадними дверима
ридать без відгласу на брук,
аж доки пси криві почують
і не потягнуть у рови,
де мої сестри з сіл ночують,
що ласку, юність продали, —
і у помиях там і смітті
покинуть кості мої тліть…
Ніколи верби верховіттям
з полів не прийдуть їм шуміть.
Я знов самотній і проклятий —
схилився тяжко до вікна:
на мурах, ніби на розп’яттях,
з пилами буря умира.