Не можу пригадать, кого я ждав
на вулиці старого міста;
з безодні висла гілка світова
на захід, мов крижина чиста.
Гойдав поволі вітер степовий
із неї сонце вечорове…
Зів’яла мідь горіла од стіни
високої сумної школи.
Душа боліла в мене і цвіла
сухими пелюстками думи:
що сонце пада з вічного зела
за море, у вечірні шуми,
а ранком з гілки свіже нависа
ізнов на землю та на ріки…
Й моя колись одірветься душа,
але одірветься навіки.
Авта летіли з вулиць вдалину
і на людей куріли димом…
Невже на віки вічні, як умру,
свою свідомість я покину?..
Загув баском над вухом чорний жук
і вдарився на шиї в комір,
його звалив я на широкий брук,
а він поліз у сірий гомін!
Свію свідомість він маленьку ніс,
не знаючи нічого за колеса,
ні за вогні, що вирвані з коліс
сухим, як скло, камінним плесом.
Коли на рейку гостру виліз жук,
набігло чавунове коло…
Я чув під проводом трамвайний гук,
чи чув же крики хто жукові?..
О будь ти прокляте, моє життя,
свідомість бідної тварини!
Адже ж була ти в чорного жука,
що пропадом на рейці згинув?..
О будь ти прокляте, життя моє,
бо як свого діждуся кола —
не вчує сонце, що нам світ дає,
мойого розпачу ніколи!..
