Під Київ старий незглибимая ніч
Прийшла непомітно степами —
І тисячі в воду запалених свіч
Поділ перекинув стовпами.
І знизу безодня й безодня вгорі
Із синього холоду ночі
Жене над водою вогні в куширі
І жаб’ячим криком скрегоче.
Стихія небесна, стихія земна
Злилися в гармонію дивну
Та місця між ними мені вже нема
Так само, як в людському плину…
Шукаю вночі я, шукаю і вдень
У місті великому серця,
Але обіймаю над кручею пень,
Коли дві безодні зіллється;
Мов дурень тоді я радію в собі
І очі на схід повертаю:
Чи в сонце не впали, як тіні слабі,
Холодні безодні без краю…
Дівчата зичливі чи навіть відьми,
Благаю хоч крихітку — серця,
Аби не зустріти на сході пітьми,
Коли дві безодні зіллється;
Аби моє змучене горем єство
Взяло собі землю, і небо,
І зорі, й вогні, і жабине гніздо
Із рік та озерного степу!..
