ПРОЯСЕНЬ:
Коли людина молода, то її свідомість невідомо де пробував, але серце відкрите для неї щохвилини. Коли ж людина постаріється, то серце закривається, але свідомість з’являється і кружляє навколо людського серця, щоб воно її впустило. Серце плаче і не пускає. Невже в цей вік свідомість, зблизившись із серцем, прискорює його смерть?
Правда
258.
Ти знов пройшла проз мене в сад у сніг
і не помітила із-за галуззя,
аж похилився я з тремтячих ніг
і на поріг товаришів наткнувся,
та ще й почув: “Дитино мук моїх,
чого ти застогнав і похитнувся?”
Коли ж оглянувся, то вітер гув
від неньчиного гробу по снігу.
259.
І знаю, що якби у серці тугу
я ніс крізь села, повні горя й бід,
то кожна б сива жінка звала другу,
шепочучи слова мені услід
ті самі, що із цвинтаря під хуґу
я чув, коли ти йшла проз мене в світ
аж сад від них під інеєм здригнувся:
“Чого ти застогнав і похитнувся?”
260.
Але не діві, не старим жінкам
і не тобі складаю твір цей, мати,
бо мученикам терну для вінка
рубати дозволяли скрізь Пилати,
а рідна співчутливість боязка
не дозволяла б їх із чол знімати…
Тому нехай уся поема ця
лунає тільки сміливим серцям,
261. які завжди спроможні чарувати
своєю мрією й метою нас,
яким казками робляться і ґрати,
і співом щастя деспотів наказ,
а голосом сирени стук лопати,
що нам нагадував уже не раз
про плач, і крик, і дзвони похоронні
над тими, що упали безборонні.
262.
І в році тім, як і завжди, в грудді
Різдва святого сталося пришестя;
і хазяйни, і пес знайшли тоді
роковане, таємне перехрестя,
що у повітрі на землі й воді
насильство, зрада й душогубство пестять,
яке лиш раз буває за життя
розпеченим порогом в небуття…
263.
Життя, життя, ти хвилями без краю
геть затопило власні береги,
і я твою поверхню озираю
з розпукою німою навкруги,
бо скрізь нічого оком не стрічаю
в напруженні самотньої снаги:
Немає ні чайок, ні хмар, ні неба,
неначе й серця там мого не треба.
264.
Та каменем не сів на дно мій дух,
тому що корінців його ще звої
держаться за останнюю біду
серед стихії сірої й глухої:
це спогад про кутю в старім саду,
де вся сім’я в побожнім супокої
стоїть круг столу, і малі серця
чекають батьковим словам кінця:
265.
“Ідіть до нас вечеряти, звірюки,
а ні, то хоч прибудьте до вікна!”
Але на заклик святвечірній злуки
мовчала даль і сніжна глушина:
бо хитрі до розбійницької штуки
не знали, що такі в них імена,
що їх це кличуть кожного й по парі,
і мир не йшли робити при узварі.
266.
Але тепер, якби, забувши гріх,
на Україні під Різдвяну пору
сказав хто: “Йдіть до страв святих моїх,
вовки й звірюки із лісів та з бору”,
то за столом би подавили всіх
чекісти, увійшовши ізнадвору:
бо так їх зве Країна ще жива,
і в хаті б стала тільки Гепева!
267.
Життя, життя, утоплене в безмір’ї
люблю ще я шматок твого кінця,
куди не йшли ніякі дикі звірі,
коли їх прості кликали серця…
І я бажаю, щоб у їх подвір’ї
зірвати квітку теплу з корінця,
вже в мріях відданого тій людині,
що давнину шанує ще і нині.
