ПРОЯСЕНЬ:
Наше життя обмежується народженням і смертю, через те ми живемо лише в минулому. І коли ми вдень на пасіці бачимо мед і віск, то вони нам нагадують Ікара, Дедалового сина, і говорять нам, що ми раніше від своїх дідів рушили до тієї самої мети, що і вони. І хоч ми тепер до неї летимо і аероплянами, і автомобілями, та наші діди були проворніші і вже доїхали давно до вічної зупинки, хоч і їхали волами до неї, до якої і ми поспішаємо ще з-перед їх. І через те мед і віск, і Дедалів син, і все непережите з нами, хоч воно нам часто затуляє рота, аби ми перед заходом сонця не затужили.
Тривога
268.
І на Різдвяні свята сніг густий
засипав з хутора у яр дорогу,
і кучугури білі помостив
і до криниць і Чичці до порогу,
і в те цебро, що хтось з води пустив
напевно, в руку змерзши або в ногу,
нападав повно, що не видно й крис,
аж журавель потягся ним униз.
269.
Але на тихім Чиччинім подвір’ї
ніхто не прокидав ясних стежок,
а тільки два коти великі й сірі,
на житній повилазивши стіжок,
між хатою і льохом в рівній мірі
покладеним на око крок у крок,
дивилися в вікно на теплі чари,
і люто, очі сплющивши, нявчали.
270.
Бо з свят ще учорашньої куті
сусідні у Степана Чички гості,
і коропи печені та товсті
поволі їли і складали кості.
Були тут, ви сказали б, що святі,
і Кость і Васька, дуже серцем прості,
і Дід-Кіт, і Степаниха глуха,
і сам Степан, всім пан і всім слуга.
271.
А сонце з-за горба широку смугу
проміння в хату клало через сніг
і шибку зверху — і одну і другу
розжеврювало в рамах з рогу в ріг,
і двом котам, що на стіжку без руху
сиділи, рвало пазурі від ніг,
і журавель до половини зверху
держало в світлі без скрипінь і шерху,
272.
і, взявши на столі в промінну сіть
і тикву, і чарки, і хліб, і рибу,
в обличчя людські наливало мідь
до нерухомого якогось глибу,
І Чичку з крісом вже заздалегідь
посеред хати креслило, мов вибух.
І говорив він, і малі слівця
великим горем били об серця:
273.
“І ось мене із хати, ніби з тикви,
в сільраду витрусили у четвер;
і в сінях там, чекаючи на виклик,
я стіни витерті плечима тер…
І аж тоді, коли криваві ікли
того звірюки, що вже здох чи вмер,
заблискали на небі, може їсти,
мене взяли у кабінет чекісти.
274.
І не було там лямпи, ні свічі,
і рядна висіли на вікнах чорні,
і через те темніше, як вночі
було б у кабінеті тім потворнім,
якби на кожнім розі по мечі
там не стриміло на столі просторнім,
і не надіто щоб було на їх
по людськім білім черепі, мов сніг.
275.
Світив вогонь у кожній мертвій кістці,
і страшно речі осявав з дірок —
і кожний ґудзь на мовчазнім чекісті,
і на мечах кожнісінький пружок,
і під стіною в моторошнім місті
сосновий в кров замурзаний кружок
на цямринах маленької криниці,
що, певно, служить там не для водиці.
276.
їх три сиділо за страшним столом
поміж диявольськими ліхтарями.
в середнього блищали очі склом
і на лиці темніли жовті плями;
і в згоді з невимовно лютим злом
він зброю з піхви видобув без тями
і, хижо стрельнувши у стелю раз,
дихнув з пащеки смородом образ”…
277.
І Васьки тут не з ласки і не бити
торкнувся Костів спарений кулак:
“Васютко, я не знаю, що робити:
мені так страшно, та ще й млосно так”…
А жінка, повернувши вид сердитий,
сказала голосно, аж ніби всмак:
“Мовчи, нещасний дурню”… І з сльозами
знов стала мовчки слухати те саме.
278.
“Приїде ваш”, вів далі ще Степан,
“із Києва Свирид на днях додому,
і ви його огляньте чамайдан,
але йому було щоб невідомо…
і кожний папірець на смітник в тан
не викидайте з зошита чи з тому…
І щонеділі будемо ми так
читати, що напише ваш козак.
279.
А ми за це вам у дяка господу
однімемо, корови і скирти,
і в шані будете серед народу
від нашої уваги й доброти;
а на Різдво ми пришлемо по згоду
Калькутта й чекістів пів чоти;
і вже ж то будемо всі раді,
коли ви з нами станете в сільраді”…
280.
І, ніби пригадавши що пропив
щось дороге минулого ще літа,
рукою показав на черепи,
і мова так добігла, злом нагріта:
“Недавно повно в їх було ропи
і зрадницькі думки жили Совітам,
а зараз в кожній мертвій голові
по одній свічці сяє лойовій…
281.
Так будьмо ж чесними до Есесера
щоб мати згоду совісти зі сном”…
І буйно вистрелив із револьвера
у темну стелю над собою знов,
аж підлетіла так, немов шпалера,
вона з своїх закопаних основ,
і у віччю сяйнули всякі смуги
від нечуванної ганьби й наруги.
282.
І через те, коли я поспішав
учора вранці кіньми на Цвіткове,
я чув, як дивиться моя душа
у те, що має бути, загадкове, —
то гірше ще боявся, як ножа
в лихій руці, зустріти вже готове
жадане щастя — сина із наук,
велику поміч для стражденних рук.
283.
І ось дивітеся, я тяжко плачу
аж сльози капають у мене з вус,
що сина з вами за столом не бачу,
але до Господа свого молюсь:
пошли йому догадку та удачу
минути нас під гук такий та струс,
бо як мене не жаль їм та каліки,
то він тут з нами пропаде навіки!”
284.
І враз… Тому, що за вікном коти
припали до соломи і замовкли,
можливо без потреби і мети
так само, як і висихали й мокли
за селами з непам’яті скирти,
так само, як з лісами зорі жовкли,
на сховані похожі в остюках
холодні очі злого пацюка, —
285.
і враз Степан затих… І з риби кості
мертвіше блиснули на рушниці,
а потім він і непорушні гості
поглянули туди, де манівці
біліли від стіжка… І чуб на Кості,
мов з куширем замерзле дно в ріці
з’їжачився, приреченням підпертий,
таємною потребою умерти.
286.
І вже надворі вітер з-за гори
гнав сніг у височенних осокорах
і Матусівські завівав яри,
не тільки слід залишений на горах
селянської з санками дітвори,
що там спускалася до ночі вчора,
і крик, і плач, і голоси пісень
пустивши глибоко в минулий день.
287.
І крізь зловісні завивання в вивід,
і безнастанне стукання в шибки,
і в стрісі рвання й фуркання бурхливі,
і скрипи яворів об шалівки
почув Степан чогось, немов лякливі
звідтіль, де гребля в кризі й лотоки,
і людські тихі голоси неначе
і скавучання й гавкання собаче.
288.
І, звівши в кріса чорні два курки,
він проказав з несамовитим тиском:
“Ви чуєте, із лугу не вовки
вночі підходять до кошари близько,
але ідуть чекісти по кістки
для свічок лойових собі на грисько…
І я благаю з горя, не з гілля,
негайно всі тікайте відціля…
289.
А хто не схоче кинути оселю,
не бачачи дверей від жаху й сліз,
того немилосердно я застрелю,
і вибухом страшним нагрітий кріс
зверну в вікно чекістові в шинелю,
ще холоднішу за сибірський ліс…
А найостанніший набій по герці
я зупиню аж у своєму серці”.
290.
“Чи глузд у тебе, брате мій, не зник
від справді нечуванної розпуки,
що повернувся в тебе твій язик
такі промовити нелюдські звуки?”
сказала Васька, стримуючи крик
і від тремтіння невеличкі руки:
“Та вже, коли гордує твій відчай
вмирати разом з нами, то вбивай!
291.
І я не хочу, і мій Кость не хоче
паскудити з дияволами світ,
і господиня вмре твоя охоче
за Богом даний людям заповіт…
Один лише на це Різдво уроче
в господу трапився нерідний рід,
який нехай іде в свою хатину
чекати супокійного загину!”
Дід-Кіт
292.
“Від вас усіх я тут найстарший є
і не тобі уже мене навчати,
де краще смерть людині настає,
коли вона наважиться вмирати:
І чи Степан мене із кріса вб’є,
чи розлютовані з Чеки салдати,
але його, хоч він мені й не син,
самого не покину на загин!”
293.
І, мабуть, думаючи, що не простять
йому зухвалих і гарячих слів,
він на спітнілого поглянув Костя
суворим поглядом з-під сивих брів;
і той, немов дитина в високостях
враз опинившися, зніяковів
і Васьці прошептав у ліве вухо:
“Мені так млосно, аж у роті сухо”…
294..
Та Васьці не до Костевих річей
було у цей тяжкий момент напруги,
бо Чичка, кріс узявши на плече,
дивився поглядом глухої туги
в вікно, де ніби кованим мечем,
в чекіста вихопленим серед хуґи
над цямринами, тільки не з жалем,
гойдав з ревінням вітер журавлем.
295.
І жадному не стало в пильнім оці
як хрест з божниці небесам в докір
взяла хазяйка, випавши із моці,
і вийшла тихо, мовчазна надвір;
була розхристана, хитка у кроці
і боса, ніби найтемніший звір,
і, падаючи від страшного горя,
пішла в гудіння сніжаного моря.
