ПРОЯСЕНЬ:
І злякана Газеля бігла цілий день. Навкруги жовтіла пустеля, пекло сонце і не було де напитися. Нарешті вона вскочила в оазу, повну молодесеньких пальм, і почула дзюркіт живого джерела, і побачила мертву гієну. А там, де серед зеленої трави гуркотіла вода з-під каміння, лежало багато мертвих птахів. Але Газеля, упавши на передні колінця, жадібно напилася, і зараз же, гонячи гарячими, спітнілими боками, у страшних корчах сконала між мертвими птахами.Чого ж вона не жахнулася другий раз, побачивши мертвих, яких один вигляд уже єсть крик про небезпеку, і не обминула перелякана страшну оазу?… Чого вона цього крику не почула, бо ж мова мертвих завжди важніша для життя, ніж мова живих?..
Пустиня
361.
Від скрині, що терпіла перебутки
за себе і за стіл завжди одна,
схилили віко москалі на лутки
розбитого собакою вікна,
і всі хазяйські трудові здобутки
вони повикидали аж до дна
ненатло й дико після перемоги
Калькутінові на холодні ноги.
362.
Так само з запічку, з комори, з лав,
лежанку не минаючи ні грубу,
чекіст і той, і той, що міг, стягав,
і перед скринею складав накупу,
і наглість мертву оголяв без барв
в кутках на стінах на жахіття трупу,
якому хуґа правила виття
про сніжну ніч і чорне небуття…
363.
І в хату гнала протяг через віко
над цвинтарем без ями і без трун,
а з комина свистів йому до вікон
повітря іншого надвірний струм,
й над Васьчиним, здається, чоловіком
збігалися в коловоротний шум,
порошу трусячи посеред хати,
щоб тут живим нічого не впізнати.
364.
Але єдиного лише зима
ще геть собі не загорнула в ласку —
собаку, що загинув не дарма,
а з ним і бідну невгавущу Ваську,
що пазуху руками обома
судомно тисла вниз до підпояску,
немов хотіла комір відтягти,
щоб стало вільно подихові йти.
365.
І цей страшний холодний рух протесту,
навіки вічні скам’янілий враз,
показував з-під снігу сили решту,
що в вічність провела дороговказ,
яким і ми свій дух із-під арешту
кісток та м’язів, нервів та образ
напевно пустимо колись руками
туди, де дна не діставав ще камінь.
366.
Гей, завірюхо, не спиняйся, вий,
перелітаючи нещасну хату,
і вигортай з-під снігу добрий кий
на ще живу двоногу твар прокляту,
бо звалений он і Свирид живий
додолу в моквину під білу шату
тією силою, що і ніде,
і скрізь на чатах жде з енкаведе,
367.
повинен споглядати ту загрозу,
яка родинний зажирає труд,
аж доки не замерзне від морозу
в обіймах мерзлих мотузяних пут,
і може, згадуючи разом косу,
не виставлену ще на людський суд
ні на дівочім самотиннім ложі,
ні на молитві щирій в церкві Божій.
368.
Та може скажеш, завірюхо, ти
холодну правду степових орацій:
чи не належать ці брудні чорти
до нещасливих недержавних націй,
коли свитки сортують і кохти,
немов колись поезії Горацій,
ще й на очіпок наставляють смак,
що мати надівали рідко так…
369.
Шуми ж, гуди, негодо, без упину,
бо почуття в Свирида в пальцях єсть
і гріє ще йому вузеньку спину
забитого собаки щира шерсть,
і хлопець дивиться, як на ряднину
кладуть одежу в формі перехресть,
а що старішу й драну зустрічають,
то знов назад у скриню відкладають.
370.
І вже очіпок вишитий з хрущем
відкинули назад вони у скриню,
в якому на святки колишні ще
макітерку з млинцями мати синю
оббризкану не раз могоричем,
в печі гляділи, ніби сонце диню,
а хуґа в вивід била і в сніпки,
і неньчин голос дуже був слабкий:
371.
“Дитино, я оглухла без рятунку,
і слово Боже вже, немов галки,
мене без крику кличе страшно лунко
туди, де бовваніють могилки…
І через те без жадного малюнку
читай, які трапляються, книжки,
коли вся скриня біла рушниками
і світиться лямпадка між богами.
372.
І я гадатиму, що ти повстав
супроти гострих ковзанців та криги,
і вже читаєш тільки про Христа
похожі на євангелію книги…
І як отверзуться мої вуста
від постової першої відлиги,
то тільки, щоб промовити твоїй
благословення долі молодій”…
373.
І снилося тоді, що в аґронома
пильгає він вже сосну вдень для дров,
але з-під пилки бризкала питома
не тирса, а звичайна людська кров,
і тіло все опанувала втома,
яку і жахом навіть не зборов,
і кинув сосну, пилку й крик розпуки
і матері упав на теплі руки…
374.
І слово чулося стражденне їх:
“Нехай Господнє опрощення з нами,
бо всяке дерево пильгати гріх,
і будемо топити псавтирями…
Вже не вареники, але пиріг,
начинений ставними камінцями,
стоїть в горшку, і тільки від книжок
святих скипить з камінням пиріжок”.
375.
Гей, хуґо, хуґо аж до підмурівку
без жалощів хатину розхитай,
і журавлем під саму Рохмистрівку
над темними ярами розгойдай,
щоб стало і степам не дуже тривко
за сніжної рухомости бодай,
і то не матимеш снаги сказати
в який замет навіки впала мати…
376.
Душа єдина, що, в далеку путь
дитину спорядивши в ліс по дрова,
з плачем казала: “Обережний будь,
бо з неба не впаде тобі підкова,
але зустріти можеш всяку лють,
що має і звірюка випадкова,
і той, що падає на нас, харциз,
як несподіваний вогонь на хмиз”.
377.
А виглядала сина із дороги
біля воріт з напруженням в очах
і зупиняла місяцеві роги
світити з неба на єдиний шлях,
що ним ні людські, ні тваринні ноги
не йшли, намерзшися в німих полях,
а тільки він, жаданий, що найпаче
скрипів снігами в серце їй гаряче.
378.
І в теплій хаті в свіжих сорочках
і на постелі, витягненій з скрині,
вкладала спати, ніби на руках
найкращої на світі господині,
але сама, таємний в серці жах
тамуючи до ранку на ряднині,
шукала на лиці і вверх, і вниз
слідів простуди серед сонних рис.
379.
Коли ж бувало він зі сну безпечно
про щось незрозуміле гомонів,
вона мерщій питалася сердечно:
“Чи ти б гарячого чого не ззів?”
А не діставши відповіді ґречно
очима кліпала кілька разів,
а потім важко й глибоко зідхала,
і знов над сином мовчки чатувала…
380.
Але колись перед світанком він,
згадавши Вустю, очі втер рукою.
Вона схитнулася аж до колін
своєю сивою вже головою
з таким чуттям, що геть з усіх країн
не принесе землею ні водою
ніхто й за царство, навіть за ланцюг,
ніяких ліків на простуду цю.
381.
І через те я помилився, мати,
коли в десятій пісні говорив,
що буду не тобі хвалу складати,
призначену для наших дивних див, —
бо тільки людської уваги вартий
пристиглий колосок під сонцем жнив,
а між сонцями у предвічних зимах
твоя любов нічим незагасима…
382.
І протягові в холод та в розгін,
що сипав снігом на карнизи голі,
на припічок, на піл, і на ослін,
і на шаплик по вінця бараболі,
і на кочерги, й жовтий макогін,
і на череп’я, і на мертвих долі —
від холоду піднявши синій вид
стражденно-сумно застогнав Свирид.
383.
Та й знов перевернувся головою
у тільки що навіяний замет
під Васьчиною в валянку ногою,
що витикала вверх лише перед,
але розпачливою самотою
не почував сповиваний поет,
що він хоч шапку на волоссі має,
коли вже збайдужіло в сніг лягає.
384.
Але гаразд напевно москалі
важкий почули стогін ще живого,
бо повернулися обидва злі
із-над одежі пиками до нього,
а надто той, що твердо взагалі
хазяйнував коло добра чужого,
і вже кожухи і свитки трудні
держав на дужих плечах у рядні,
385.
і процідив крізь зуби: “Змерз?.. Зараза!..
Ось почекай, нагріємо гуртом
ще краще, як ляхи колись Тараса,
прикованого в лісі над Дністром”…
І так, як і завжди вовчиця ласа
живитися зимою мертвяком,
через убитих рушив при заслузі
і зник упевнено у завірюсі.
386.
І в цю хвилину дідів гук Котів
із покутя став з другим душогубом:
забутий дід під час страшних боїв
на заметіль скидався білим чубом,
і на стіну, і в рямах на богів
сорочкою ще пам’ятною шлюбом, —
тепер заговорив, немов крізь сон,
з-під згаслої лямпадки та ікон:
387.
“Ще поки на столі нема вечері,
підіте хто купити в Бевза скла,
а тих повитягайте всіх за двері,
і Костя, й Ваську теж з очей від зла,
і хлопця, що стогнав, мов дві тетері,
прибившися зимою до села,
лише, москалю, не тягни, плюгавий,
єдиного Степана геть від лави…
388.
Позатуляйте потім вікна всі,
і не пустіте хуґу до порогу,
і підпаліте хату, де присів
причілок з-за солом’яного стогу,
і хай вогонь у зимовій красі
несе до Бога нашу дружбу вбогу,
що сповила навіки дві душі
у цій Куцівській степовій глуші”…
389.
І голос дідів гомонів на в’язах,
у скитського неначе чаклуна,
що вимагав для згиблого вже князя
вночі коня спіймати на ланах,
який не знав полону ні прив’яззя,
і щоб веління голосна луна
зігнала в гурт і челядь, і дружину,
і роковала всіх у домовину…
390.
І пронизав містичний жах кістки
чекістові, зітерши перемогу,
і, озираючися на боки,
він став ступати задом до порогу
а, скочивши у сіни, проз діжки
у кучугуру вибіг на дорогу…
І, тремтячи за себе і за час,
Свирид до діда прохрипів наказ:
391.
“Ідіте, діду, розв’яжіте руки
та будемо мерщій тікати вдвох”…
А дід до нього голосом принуки
озвався збайдужіло й без тривог:
“Не хочу я затримувати буки,
що звів на згубця батькового Бог,
тому й лежи там, мотузками звитий,
аж доки скляр не прийде вікна склити”…
392.
І хуґою дихнула знов Руда,
і через віко протягом завила
туди за двері, в сіни, де біда
хилила і граблі для жнив і вила;
і з покутя Котова борода
знов почала хитатися на жилах,
немов киваючи десь на скляра,
що склити вікна вже прийшла пора.
