ПРОЯСЕНЬ:
І спитала одна багата жінка скульптора: “Що таке горе?” І він відповів: “Для людини горе це єсть зароблена чи не зароблена кара”… І жінка попрохала: “Вирізьбіть мене, щоб у постаті моїй почувалося горе”. І мистець зробив молоду дівчину, яка мала серце, що було вузликом нерозвинених пристрастей так само, як і брунька тополі є зліплений вузлик нерозвинених листочків. І сказала багачка: “Я вже літня, а це молода, і має розплющені очі, якими не можна дивитися на сонце, бо, по-моєму, найбільше горе бути сліпим. А сліпі -завжди держать очі до сонця, і через те в них і поводатарі, щоб ходити шляхами, а не за сонцем, яке з самого початку завело б їх на погибель”. І відповів мистець: “Найважнішим для людей усього світу є те, місце, з якого сходить сонце, бо вони й моляться тільки в той бік, з якого воно встає. І мій твір, молоденька дівчина, дивиться на те саме місце, в напрямку якого ввесь люд повертає свої душі з молитвами. І хоч ми вже старі, та в осередку нашого єства живе молодесенька людина, яка дивиться на те місце, з якого сходить сонце і турбує нас, як невтишенне горе під час нашої посивілої самоти, бо воно є справжня кара за те, що ми не відкинули подарунок батьків, що зветься нашим життям”.. І сказала багачка: “Візьміть зароблені гроші”..
Кара
393.
Неначе людські мрії скрізь про волю
і темні, і безформені в книжках,
так і вночі, хоч очі повиколюй,
було невидко в зірваних снігах,
і журавель свою звичайну ролю
скрипів на каламутних небесах,
хитаючись у крижаних турботах
сумніше, як від тіні з дон Кіхота.
394.
І хата без вікна і без дверей
в снігах окреслювалася насилу,
і не було там чути ні людей,
ні сов у вихрі сніжаного пилу,
ні демона, що, витягши з грудей
замучених найболячішу жилу,
у виводі свистить у черевик,
аби кривавий заглушити крик.
395.
Бо вже вгорі над журавлем і яром,
над хатою, і льохом, і хлівом
з позриваним на нивах чорним паром,
з бадиллям всяким і дрібним піском,
що вивівався з ґрунту шар за шаром
над кожною рікою і горбом,
гула в холодних міліонних рухах
на цілий світ велика завірюха.
396.
І вітром погасила у церквах
лямпадки та освітлені ікони,
і страшно розгойдала на гаках
залишені більшовиками дзвони.
І бевкання сумне аж у ярах
стогнало і гуло без перепони,
позгонивши голодних чорних птиць
з цеглових матусівських двох дзвіниць.
397.
І на Куцівське поле в хуртовині
перелітали з ними через яр
і бренькіт стріх, і гавкання лисині,
і стукіт кроков об якийсь тягар,
і брязкіт бляхи по іржавій шині,
і трухлина, і сажа, і нагар,
і скрегіт давніх виломлених дощок,
і чуйні крики цвіркунові тощо.
398.
Здавалося, що вранці з кучугур
на вивіянім заметіллю полі
стримітимуть сухіу неначе мур,
півні і кури, і ворони голі,
обшмульгані лютіше, як об шнур,
вітрами на міжобрійному колі,
і крокви, і обаполи, й сніпки,
і сірий попіл, мерзлий та сипкий.
399.
Із цього шелесту, і тьми, і гуку,
із цих важких, неначе ріки, хмар,
але ще швидших від стріли із луку,
що вилітала з Криму від татар
нести до нас загибіль і розлуку,
поволі осідали в Чиччин яр
до журавля і вриї низової
сніжинки, тихші від нічної хвої.
400.
А з ними й дві людини звідтіля,
здавалося, осіли тихо разом
і щось тяжке тягли до журавля
та й падали у кучургани часом.
Не знаю, чи на дні в морях поля
доторкнуті існують водолазом,
але картина здивувати ця
потрапила б найкращого норця.
401.
Бо під стихійним летом лан від лану,
напевно ширшого від всіх пустель
на дні в яру у мряку непроглянну
і та, і та криниця й журавель
так бовваніли, ніби з океану
затоплений щоглистий корабель,
а дві людини, може вже відомі,
морських та злих нагадували гномів.
402.
І ключкою лісковою вони,
як виявилося на ранок потім,
тією, що солому хазяйни
щоденній смикали своїй турботі,
дістали журавель з височини
за задній край і на його колоді
повісили без характерних рис
напевно Ваську головою вниз.
403.
Бо щойно на криниці з вітром битва
розпочалася в москалів за дрюк,
коли до цямрин бадію обидва
перетягли перебиранням рук,
то розтулився труп, неначе бритва,
покинувши звичайні форми злук,
і вся одежа ноги оголила,
напнувшися й сама на взір вітрила.
404.
І журавель дійшов цебром кінця
туди, де вже джерела стіни риють,
і почепили легко до ланця
спереді Костя тільки вже за шию
і, в світ закобенивши та в Творця,
з криниці сплигнули у сніжну врию —
і погойднула журавель зима
з повішеними трупами двома.
405.
Але Свирида витягли на хату,
на вивід, на нічне найвище тло,
і прив’язали мовчки і без “мату”
до лати, встромленої у кагло,
аж бляху в цеглі він зігнув прип’яту,
якою вивід здовжено було,
як шпиньками об неї обіперся
аж заболіли в путах руки й перса.
406.
Але дрючок, неначе з гіпсу ґрунт,
держав коліна невимовно туго,
аби зчинити тілом рух і бунт
у знов низами розшалілу хуґу,
і через те, в геометричний кут
вгорі перевернувшися без руху,
він застогнав єдиний тільки раз:
“За віщо ж ти скарав так люто нас?
407.
Але, згасивши у церквах ікони,
і зграї звіявши з дзвіниць ворон,
лише гойдала хуґа дальні дзвони
і била в стіни об цегловий сон,
і гнала бевкання, мов серед коней
орда татарськая живий полон,
і в яр Куцівський Чичці при нагідді
його шпурляла з голосної міді.
408.
І прилучатися став до стихій
із хати голос, сповнений гарячки,
неначе між мерцями в тьмі земній
прокинулась якась душа від сплячки,
і, трун углядівши холодний рій,
подібний до горбів піску з-під тачки,
до вічного загомоніла сну,
щоб знов її приспав він у труну:
409.
“Мерщій підіте, в Бевза скла купіте
і вставте вікна, бо гуде зима,
а кацапню всю викиньте на вітер
так само, як зробили вже з трьома,
але не зводьте ні руки, ні мітел
на скараного Господом дарма
і друга вірного мого і пана,
правдивішого на ввесь світ Степана…
410.
І з чотирьох кінців, де сніг не стер
у лутки врізаного винограду,
аж після посклиття, а не тепер,
ви, нелюди, цю підпаліте хату,
щоб з мене дим і з його дим підпер
повільно-сонними стовпами чаду
серед байдужих та рухомих хмар
престол Господній з зоряних отар!
411.
Але, коли ви витрачати сили
не схочете для мене, вороги,
тоді нехай в руках у ваших жили
пообвисають, ніби батоги:
аби до рота ложок не носили
ні хліба в добрий час, ні в час тугий,
і щоб ви в себе стали для родини
ще гидші від найгидшої тварини…
412.
І, в поле власним вигнані двором,
аби блукали у таких ви муках,
як перебита знайденим кілком
скажена з сонними очима сука,
яка задок з ногами та хвостом
без скавучання тягне по багнюках,
аж доки мокру, як гнила трава,
її присмокче до землі черва”…
413.
І дзенькнули склянки внизу прегострі,
пробивши наскрізь крижані вихри,
і вслід не закричали п’яні гості
із комина, з цеглової нори,
а гуки стогону шалено прості
сполохали північний час пори
на мить єдину, що і в домовину
своїми лунами кладуть людину.
414.
І хлопця вдарили вони в страшне
на хаті почування не завмерше,
немов гарапником того, що сне
після триденної утоми вперше,
який, прокинувшися, навісне
щось, бачить, з криги домовину теше,
і довго очі протирає ще,
але не гине геть видовище…
415.
І вглядів Чичка крізь самотні роки,
що він схилився з вивода з дрючком
і хуґа ним гойдає на всі боки,
і обсипає крижаним піском,
і вже не довго ждати, доки
розвалить цеглу над старим каглом
і упаде у рів, що під стіною
він з батьком викопав колись весною.
416.
І дошки крижані йому в віччю
ясніше блиснули за ту сокиру,
що теше домовину без плачу
і без хрещеного густого миру…
Хоч би поголосити досхочу
хто дав якусь маленьку душу щиру…
Та ба, людині диво тільки тій
трапляється, що має супокій…
417.
Інакше кажучи, хто зубом ласий
підстерегти дурну, летючу мить
і ззаду вдарити, скрутити в’язи,
й віддерти від кісток гарячу сить,
а всі клейноди духа та окраси
вгорнути у небесную блакить,
і Сусам дати та Кіхотам, браття,
нести горбом до другого розп’яття!..
