ПРОЯСЕНЬ:
І недалеко від школи і громадської криниці жив собі Філософ. І шкільний сторож щодня їздив ослом по воду до криниці. Школярі давали хліба ослові, і він не іржав. Тільки в неділю не було школярів давати йому хліба, і він дуже іржав і не давав Філософові думати. І мудрець перейшов на інше помешкання, відки вже не було чути ослиного іржання, зате наблизилися до його душі самота, порожнеча світу і зорі серед неї. І він зрозумів, що для того, щоб лишилися самі зорі з порожнечею, треба згасити його самоту, що єсть те саме, що і свідомість, бо порожнеча і зорі без його думок — це смерть, і що він тепер завжди пробуває у товаристві смерті. І схопився він з переляку, і скочив до вікна та й вигукнув першій молодиці, яку побачив на вулиці: Гукніте ослові, нехай він голосніше ірже, бо сюди не чути…
Здивована жінка швидко відійшла від мудрецевої хати, гадаючи, що він, мабуть, наблизився розумом до осла, а я кажу, що філософові тільки стали миліші школярі, громадська криниця і ослине іржання, ніж блиск зірок, які говорять про самоту і смерть людини.
Спасіння
418.
Коли гаразд лишали москалі
те місце, що за власне уважали,
де забирали врожаї ріллі,
які для себе бідні люди жали,
тоді вони під вигуки “палі”
вітри і хмари з полум’ям мішали…
И на хуторі щось в лютості без меж
таке напевно трапилося теж.
419.
Бо хлів зайнявся, затріщав снопами
з усіх холодних чотирьох кінців,
і полум’я теж чотирма стовпами
вхопила заметіль на манівці:
Здавалося, що догори ногами
впав зверху на стовпи та палиці
пекельний стіл, казок несвіцьких вартий,
де ще не грав чорт Гоголів у карти.
420.
Але ось ноги дивного стола
злилися у вогонь єдиний, сутній,
всмоктавши до свойого джерела
обидва теж і явори могутні…
І полум’я пожежа підняла
рівніше ними в рухи каламутні,
схиливши тільки димний, жовтий верх
десь до контори в безнастанний шерх.
421.
І ніч розсунула свої потуги,
далеко від пожежі навкруги,
і встали з-за ставка блискучі дуги
від осокорів, схилених в сніги,
і вниз по журавлі побігли смуги
зловісно відсвітами в береги,
над ними трупи у шаленім гоні
гойдалися на мотузках червоні.
422.
І проз кагло й Свиридові проз скронь
над хатою, де віяння кипіло,
шуміли дим, і іскри, і вогонь,
відігріваючи задубле тіло;
і падав дощ від нього осторонь
з тієї хуґи, що горіння їло,
і жар віхтями в тьму нічну летів,
в яру освітлюючи рух снігів.
423.
І звів ось голову Свирид під плями,
які на нього ніс у хузі дим,
і під пожежні велетенські рями,
підведені з-за ставу від Руди;
і з повної просвітленої тями
він передсмертний виклик молодий
гукнув туди, де гинуть мовні чари,
де почуття стрічають тільки хмари:
424.
“Гей, Творче зради, згуби та розмов,
швидкий на кару і на справу ницу
навіщо, мов на злочин, на любов
мені ти в руки дав іржаву крицю,
а потім без жалів ніяких знов
шпурнув мене у кам’яну столицю
для безнастанних дріб’язкових кар
від газетярських, ворушких бездар,
425.
яким шукання правди і байдужі,
і нерозумні, і завжди смішні?
І ті повільні, нелукаві душі,
що нею міряють стражденні дні,
для них, немов зайцям парі на стужі,
привабливі чогось і запашні,
і через те вони у хитрім русі
до нас підсовуються, ніби гусінь.
426.
І з душ отверзтих об’їдають геть
і те, що є, і те, що нам здається,
яке сприймати може щастя й смерть
і від мари, і від живого серця,
а деркачі, не зметені на зметь,
у шлунок всепалющий ненажерця,
вони паскудять плазуванням так,
що й чортові задовольнили б смак…
427.
І потім довго від такої стрічі,
приховуючи муку та відчай,
окрадений не дивиться у вічі,
щоб не почути висновку “шахрай”,
бо не засвітять чоловічки двічі
того, що мало бути там бодай
тоді, коли серед страшного горя
про правду людську люди заговорять…
428.
І блазнів я минав без боротьби
туди, де ніч і сови, і пустиня,
неначе повна горя та журби
осиротіла молода рабиня,
якій сказати радісне “люби”
і сором, і нужда язик зупинять,
бо жде у відповідь хоч мідний гріш
одержати, а хоч у серце ніж.
429.
І через те любити починає
вона самотні муки та жалі,
а щоб вони на небі стали раєм
і правдою святою на землі,
в розпуці нишком молитви читає
ще краще, як нещасні королі,
і вже свої навіки хилить брови
Спасителеві під вінець терновий.
430.
І вже самотній з Гетсиману гук,
що має силу в пастухах і в вівцях:
“Ох, відхили від мене чашу мук,
Мій Отче, сповнену по самі вінця”. —
гукатиме про подвиги розлук
скрізь на середохресних перегінцях,
але повік не прошепоче їй
про смерть сердечних, найдорожчих мрій…
431.
Повік не прошепоче, що у колі
буття і смерти серед людських душ
Христос вів гру божественної ролі,
бо той був, що узнав, найперший муж,
що власної й на мак не має волі,
а тільки поводатарський твій гуж,
тому і на бездар не зводив руки,
коли його тягли на хресні муки.
432.
Бо зло, ані його провісник сич
не зникне, хоч і вирвемо у ката
і поламаємо кривавий бич,
що б’є мене, закатувавши брата,
звідтоді, як куми п’ють могорич
аж доки не закидає лопата,
бо треба, щоб у боротьбі облад
від волі нашої пропав сам кат.
433.
І через те Христос тобі супроти
не опирався і не повставав,
і я і невдоволення і спротив
у тихім серці довго теж ховав,
гадаючи, що посеред голоти
духовної орел із неба впав,
гадаючи, що не артист він в ролях,
а єсть і Бог, і світовая воля.
434.
Так слухай же фельдфебельське “раз, два”
безмежним вухом схованої пики,
як з невеличкого свого єства
вигукую проклін тобі великий,
що був, мов неміряна верства,
супроти рабського ярма й притики,
призначених на мене й на народ
для мук і найганебніших пригод.
435.
І вже, коли стихіями страшними
ти цю ніч вирвеш з мене почуття
і понесеш його туди між ними,
де з смертю відбувається злиття,
то поспішай з обіймами слизькими,
я вже схилився впасти в небуття”…
І вихор став йому дихання рвати,
і він притомність, застогнавши, втратив…
436.
І дивом памороки переміг
на санях в полі, ще живий нівроку,
де, загрузаючи в глибокий сніг,
давали коні втомленого кроку,
щоразу шлях зникав би в них з-під ніг,
якби признаки не стриміли збоку,
бо хуґа в очі била із ярів
шаленим морем зрушених снігів.
437.
А там якраз посеред ночі ззаді
з пожежі відблиск то згасав, то тлів
і зменшував свої кінці вусаті
на розхилитанім небеснім тлі.
Так цукор той, що хочеться кусати,
у воду тане в сповненім котлі
і, розпливаючися тоншим краєм,
на дні для ока потім геть зникає.
438.
На житніх двох кулях в задку саней
сиділа Вустя мовчазна й безруха,
а в передку при посторонках шлей,
нап’явши шапку заячу на вуха,
уважно Пугач правував Андрей
в той край, з якого била завірюха,
по голосу угадував Свирид
спрямованим двом коням до копит:
439.
“Повеземо його ми попід гаєм
до мене проз завіяну мокву,
і буде там аж доки підчуняє,
а потім справимо йому сакву
і допоможемо тоді звичаєм
поїхати на скарження в Москву;
не перележить і не пересидить
він хати дружньої, сам Бог це видить”..
440.
І втратив парубок посеред нив
свідомість, вражену тепер раптово,
і думаю, що в серці утопив
потрібне щастю найщиріше слово;
але натомість гірше ще завив
кошлатий вихор десь до яру ровом
і гуком заглушив свого виття
об дишель мокрий орчиків биття.
441.
І, гей, яку то радість серце має
писати тільки щиро про той люд,
який собі подібного спасає
від цупко смертю висуканих пут,
бо нашій бідній тямі милим краєм
здається і Господній Страшний Суд,
де нам єдиним чином може совість
врятує від ганьби життьову повість!..
Я відчуваю на душі вагу щоденного
і непорушність думки,
навколо бачу я жорстокий світ,
в якому видаюся за ніщо.
Байрон
