Частина третя
ПРОЯСЕНЬ:
У людськім племені “Віща Птиця” убили царя. І воно мало звичай тільки того робити наступним царем, хто знайде убійника царського. І щороку оголошувано на широкому майдані перед народом: “Пора вже нам мати царя. І хто знайде царського убійника, той цар”. Так пройшло двадцять років. І голова народніх зборів племени “Віща Птиця” прийшов додому і взявши за руку свою жінку, ввійшов до сина в кімнату і спитав його: “Хочеш бути за царя?” А син, двадцятип’ятилітній юнак, відповів: “Хочу”. Мати зараз в себе з пазухи витягла хусточку і з неї подала перстень юнакові: “Це царський перстень, надінь, він твій”. І вслід за цим голова народніх зборів став навколішки і потяг дружину стати та й проказав: “Убий нас, батька свого й матір, ми убійники царя. Як ти був маленький, цар був украв твою матір і тікав з нею колісницею. Я застрелив його з лука. І поховали ми його з матір’ю у садибі під явором. Той перстень, що ти надів, скаже народові про душогубців”. І син відповів: “Коли треба убити любов, завдяки якій я дихаю на цім світі, то я не хочу бути царем”… І встали батько з матір’ю на ноги, і батько вимовив: “Як так, то тікаймо з рідного племени, бо я не хочу, аби була людина і та убійником царським, про яку я думав, як про майбутнього царя”… І вони виїхали на двох колісницях за межі племени “Віщая Птиця”. І як кидали свою садибу, то страшно шумів явір над похованим царем, немов нагадуючи втікачам про те, що той, хто не вбиває любов, мусить носити перстень царя і бути похожим на царського убійника…
Кремль
442.
В Московський Кремль, неначе в Бринський ліс,
хилився в квітні місяць із просторів
і, ключ пустивши із своїх коліс
через бескеття та сліпучі зорі,
ударив ним об лінії завіс
фортеці давньої, як ніч надворі, —
і двері відчинилися Кремля
аж залунала в камені земля.
443.
І вскочило із міста ледве чути
скаженим рухом кинуте авто,
і полетіло на той шлях забутий,
що громом вигравав під копитом
колись коня Скуратова Малюти,
коли з опричниною він гуртом
опівночі крамолу мчав ловити,
веселий, буйний і несамовитий.
444.
І зупинило свій шалений рух
біля Петровського старого замку,
який із себе східці лив на брук,
мов хвилю водоспад безперестанку —
і в перехрестях шкіряних попруг
зійшов москаль з авта, а наостанку
стрункий інтелігент. Вояка — клац,
і рушили по східцях у палац,
445.
де у світлиці темній, таємничій
від перських килимів і від портьєр
біля стола стояв сам будівничий
революційних російських химер;
а поруч товщий, мабуть, аж у тричі
в шанобній вистаті Дем’ян завмер.
Обидва, споглядаючи на двері,
мовчали, наче тіні на портьєрі.
446.
У першого летіли на чолі
жорстокі брови, як орлиний пазур,
і гук Москви, і крики вівчарів
із щілини Дар’яльської Кавказу,
і завивання пса, що очамрів
від довгого розпачливого лазу,
шукаючи з аулів хоч примар
між тінями осмалених чинар.
447.
І розхилилася запона давня,
і став москаль, а з ним інтеліґент,
і тиша розітнулася остання:
Кесар
“Це ви з південної Руси поет?”
Поет
“Хіба сюди у розбишацький стан я,
немов сніжинка без мети в замет,
упав?.. Чи може тут геть все корисне,
аби глумитися із нас навмисне?.. ”
Кесар
448.
“Затямте на чиїй ви тут горі…”
Поет
“Не потребує істина престолу
для величі своєї, мов царі,
ані в занедбаній хатині долу
понизити вечірній хід зорі…
І я, зійшовши з птахом на стодолу,
її у хмарах тихо серцем брав,
а з ліхтарем біля підземних брам”.
449.
Примружив Кесар очі, як у тигра,
аж холодом повіяло звідтіль,
яким виблискує досвітня крига
серед весінніх дуже ранніх піль,
коли північний вітер люттю диха
і мчить по небі птахи звідусіль,
і розбиває їх об гострі гори
і скачує по скелях з гір у море:
Кесар
450.
“Поете, я не Тамерлан чи Кір,
але і в жовтій глині Казахстану,
і там, де на Уралі виє звір,
і у Тайгу, і за Байкал дістану
зірвати нації з-під рідних зір
і кинути на згубну путь останню,
порозбивавши стріли залізниць
колесами і куксами ступиць.
451.
І загачу широкі ріки ними,
аж води закиплять у берегах,
і мул піднімуть на високі ниви,
кушир розгублюючи по борах,
а рев машин і кінський зик і гриви,
і скрип коліс, і ярем на биках
шумітимуть, як велетенське море,
що полум’ям бори в Сибірі боре.
452.
І пил стоятиме до всіх границь,
лягаючи на зелень і на води,
і попід хмарами на крила птиць,
і на сичущі, і плазущі скоти
рівняючи до каменю гробниць
лице прекрасне матері-природи,
а людський і тваринний бруд і піт
смердітимуть заразою на світ.
453.
І не засвітять сонце, ані місяць,
жовтіючи в летючому піску,
і племена самі себе замісять
в орду розлюченого загалу,
де кожного немов кати підвісять
до куряви на зламану стрілу,
щоб линули мільйонні бідолахи,
неначе попрострелювані птахи,
454.
і ревищем води із-під млина
аби кляли і на стежках, і втечах,
як ваша давня приказка одна
у головах юначих і старечих:
“Не весело ногам, коли дурна
керує ними голова на плечах”…
Та не зустріну зради чорну млу,
бо я найвища частка загалу.
455.
Де я замру, то там і він не рушить”
а де чадить, то там і я горю,
і бачу як у космосі ворушить
та ваша правда кожную зорю…
Але від істини самої мусить
загинути мистецтво, говорю,
і через те спирайтеся, поети,
ще і на силу, що дають багнети..
Поет
456.
“Де душогубство звільнене від пут
сплюндровує пожежами оселі,
спочатку ввесь повибивавши люд,
щоб і без стріхи жадної і стелі
вгрузали стіни у ямистий ґрунт
прикиданої попелом пустелі
і тільки щоб осмалені стовпи
пристромлювали мовчазні степи,
457.
і де вночі по лютих кучугурах
жене і хуґа і рвачкі вітри
котів бездомних у кошлатих шкурах
туди, де ліс понапинав шатри,
так само і для тих, що кацапура
повиганяв із рідної нори
аби і крига, і звірина лапа
спасли хоч там від щирости кацапа,
458.
і де хати ще цілі у селі
через незнані плюндрівні закони,
хоч з їх і викидали москалі
і двері й лутки, й інші перепони,
аби з найдальших моря і землі
вітри влітали і важкі ворони,
і ввесь чекістський усетлящий зір
з прихованих долин і дальних гір, —
459.
там знебувається артист на силі,
як і людина кинута з долин
рукою велетенською на хвилі
морські перемагати дальний рин,
що роздається по одному схилі
у неминучий розпач і загин,
і хоч пливак і буде при могутті,
але знесилений заллється в нурті.
460.
Й ніхто його й ніде не знайде гріб
й не висловить догадки, де він згинув,
хоч він і не просина з пізніх кіп,
яку запліскують дощі у глину.
Бо ви, в людей віднявши волю й хліб,
самих прете в загони, мов скотину,
де дужчих зламуєте об поріг
і в землищах привалюєте їх.
461.
І світ не знатиме того великий,
хто відбивав зрівнялівську орду,
тамуючи у серці муку й крики,
аби не виявити там біду,
яка говорить, що у час цей дикий,
коли бажаєш думу молоду
з’єднати, то з’єднаєшся з шпіоном
і з Юдою зустрінешся поклоном…”
Дем’ян
462.
“Це ж містика тіниста і важка,
шановний український мій Камраде,
що так підживлює робітника,
неначе небо в полум’я закляте
серед пустелі десь мандрівника
уявою про джерело багате,
коли не вартий навіть світ увесь
одної краплі з дощових небес…
463.
Моя теорія куди простіша
і відкриває широчінь питтю
і лунам тим, що гоготали в нішах
у Лавріях на ситую кутю,
як танцювала Січ там найсвятіша,
даючи молодецькому життю
мету і філософію єдину
від рання до смеркання й до загину!
464.
Вона рече: “Якби-то ЕСЕСЕР
зробила літака на кожну душу,
і щоб колись, в неділю чи в четвер,
всі літаки покинули враз сушу,
і загурчав мільйонний пропелер,
ламаючи під себе люту стужу,
і голос владний з грізного Кремля
гукнув: “Ану, скидайте відтіля,
465.
бо всі народи страждуть без напою!”
І, наче із-під Господа яйце,
літун усякий схилить під собою
бочонок мідний до землі правцем,
вже пробкою закубрений новою
у Харківській броварні молодцем,
аби із вашого ячменю пиво
було збережене для всіх щасливо.
466.
І заревуть від пресвятих бочок
і села і колгоспівські помости,
бо Бог, як щойно тесаний кілок,
новий, благий, без люті і корости,
із неба цілого зробив шинок
і напуває люд робочий простий,
як манною колись то Єгова
ледачого обранця годував.
467.
І ЕСЕСЕР, наситившися браги,
за ніж ухопиться і за багнет
і промінь місячний, сухий від заги,
в залізі задзвенить, як очерет
сухий, і заблищить із-над баклаги
московський, славний батюшка кашкет —
і всі народи рушать до границі
вина вточити з панської пивниці”…
Поет
468.
“Я волі хочу…”
Кесар
“Що ж?.. Гаразд і так…
І ти, Редакторе, з ним їдь одразу,
але поет, як і найбільший птах,
що небеса несе з-понад Кавказу,
нехай на мовчазних льодовиках
по власній волі п’є струмочки часу,
а щойно знизиться у гурт “комси”,
то витимуть про волю тільки пси!”
469.
І непомітно дав ознаку оком
до вишикуваного москаля,
бо той, назад рішуче ставши кроком,
і так, як у саду важке гілля,
запону швидко розгорнув широку
та й проказав рішуче відтіля:
“Марш на авто”… І в давньому палаці
лишився в самотині владник націй.
470.
І зазирав крізь мур у далечінь,
і мовчки виряджав думками гостя
потрібного, як місяць уночі,
як мрія на душевних високостях,
але і в самовладця на мечі
високі журавлі гнізда не мостять,
і на налигачі не водять їх
орати в січні під Москвою сніг.
471.
За Воробйові гори місяць канув,
і почорніло небо в височінь,
але в широкім царстві океану
ясніли з хвилі золоті ключі,
яких ніхто і я вже не дістану
відперти Кремль чи вдень, чи уночі,
з якого ось, мов буря з гір соснину,
автом хтось, дуже розмахнувшись, кинув.
472.
И воно летить дорогою з Москви
на південь крізь туман важкий лісами,
а вслід за ним велика тінь сови
летить пониженими небесами.
Через місток шарахне лісовий
авто та й мчить колесами, мов псами,
а птах без шелесту летить, летить,
наздоганяючи останню мить.
473.
А на Кремлівських стінах темні липи
держать прикований до себе люд,
який глядить розхитаної диби
несамостійним націям зусюд,
і так вигукує, неначе скрипи
катівні знов когось уже трясуть:
“Пильнуй!” І піднімає на дороги
луна смугнасті, розголосі роги…
