ПРОЯСЕНЬ:
І жив у Китайщині коло одного міста старий Чаклун, а люди гадали, що то святий схимник. І привів до нього молодий студент молоду повію та й попрохав: “Звінчайте нас, бо я її люблю”. — “А з чого ж ви житимете?” спитався Чаклун, “бо ж вона похожа на пелюстки троянди, розвіяні осіннім вітром, а ти на стовбурець, коло якого трималися колись розвіяні пелюстки”. А студент: “Я маю силу-силенну тем і буду писати повісті”. А Чаклун йому зауважив: “Багато тем для одного письменницького серця те саме, що для діптянки випадкові стрічні любосники. І я кажу, що ти ні однієї доброї повісти не напишеш, і я не хочу тебе, сину, вінчати”… І студент знов сказав: “Я її люблю”… А Чаклун йому: “Не можна любити багато, бо вулична дівчина — це тисячі, а хто каже, що любить тисячі, то й одного не любить”. А Студент: “Я вб’ю тебе”. Чаклун зареготався та й промовив: “Убивай, і в тебе буде одна тема, і ти напишеш гарну повість, якщо тисячі не гукнуть про тобою сподіяне”… І витяг із-за пояса з-під ряси пістоль і простяг студентові. І Студент жахнувся і в нестямі побіг від нього праворуч, забувши і про дівчину… І Чаклун зник, ніби його й не було. Тільки бідна діптяночка стояла непорушною, не можучи отямитися. І була така бідненька та нещасна, що ніхто не подумав би, то це тисячі, і разом із цією думкою не поставив би всім відому істину, що в світі багацько всього, та світ один з Єдиним своїм Автором.
Станки
474.
О, дівчино, царице мрій моїх,
у тебе опрощення я благаю
за мій єдиний і найтяжчий гріх,
що із святині серця посилаю
твій образ на розпутище доріг,
де не готують варива з розмаю,
а тільки ллють іржі в каламдрі
тії, що пера скапують старі.
475.
Редакція підводить свій будинок,
немов гієна голову з могил,
якій у пащу кидають, як з вилок,
широкі вулиці людей і пил
коліс возових, дим автомашинок,
комуністичний без’язикий вир,
що, перетлівши в животі гієни,
блищить з газети чоботом воєнним.
476.
Вона у жовтих мурах серед стін
на поверсі четвертому міститься,
а в ній диван, стільці, червоний стіл
і шахва з книгами, і зверху птиця
звела до лету крила у простір
і вклякла, і її скляна зіниця
неначе каже, що високий дух
літання вільного давно потух.
477.
У кріслі ж тім, що китиці на звісах,
терпляче ждала дівчина якась,
струнка й русява, й чиста, як із ліса
луна у поле в передсвітній час,
і ніжна-ніжна, що якби гульвіса
торкнувся їй об перса хоч би раз —
вона б спахнула, слізьми залилася
і, як богиня, гнівно підвелася.
478.
І двері відчинилися руді,
немов злинялий прапор на “совєті”,
і дівчина не тільки по ході,
але впізнала й по такій прикметі
редактора: у голій бороді
бородавка, як муха на портреті
сиділа в нього, а з кишень на світ
газети випинали ввесь живіт.
479.
Від вітру так ніколи не тріпоче
у вересні тополя золота,
як шелестить у сукні стан дівочий
і нам назустріч з крісла виліта,
і серце чуле виспівати хоче
словами крізь розтулені вуста,
коли вони ворушаться й німують,
хоч в серці он яку потугу чують:
480.
“Ну й тяжко — сміх, — ще повалюся з ніг!”
нарешті проказала й притулила
до скроні хусточку, мов перший сніг,
що десь до сонця підійма могила
над смугами блискучими доріг,
уїжджених аж до морського гирла
автами поодинці і в гурті
з пашнею, мов краплинки золоті:
481.
“Свиридових поезій у крамниці
ніде не попадається до рук,
то може в вас цю книгу на полиці
гризе організований пацюк?
Дозвольте ж, як і випада дівиці,
спасти поета від ганебних мук,
а я студентка університету,
прихильниця і драми і балету”…
Редактор
482.
“Студентка ви?.. І сорому нема!
Шукати найшкідливішую книгу,
де містика пливе страшна, німа
й несе у каламутних водах кригу
до людського ледачого ума,
аби там повалити греблю тиху
ідеї, витканої з панських жил,
і кинути серця в скептичний вир?
483.
Запхнути вас би відьмі у петельку…
Буржуї правду мали на мечі,
а ми перестромили на виделку,
з меча стікала кров і у кущі,
а з нашої виделки тільки в пельку;
і де герої дужчі — уночі
про це собаки виють під тинами,
чи стерва більше в нас чи під панами.
484.
Я теж нюхата псюка, як чорти,
де світ відкинув горді сентименти,
і кожду гидь геройську на гурти
історики спасають нам від смерти,
де вбив би я одну: “Мій Бруте, й ти?”
бо недосвідчені такі студенти
гадатимуть, що дружба і любов
колись були, і вже не буде знов…
485.
Куди ж це ви? Дослухайте, дівице,
бо ваш поет Свирид мовляє нам,
що космос причепився вічним бильцем,
як у крамниці до кілочка крам,
до дум поетів. Слухайте ж, як дим цей
курить смердючим чадом розумам”…
і, витягши тоненьку книгу з шкіри,
почав читати сум тяжкий без міри:
486.
“Немов на озері без берегів
прозорий лід дзвінкий і нерухомий,
на горній тиші вигаслих віків
і на завмерлім, ніби вічність громі,
прозорий мармур без кінця й країв
пливе десь у безодньому огромі,
і люди дивляться на висоту
і небом звуть рухливу брилу ту.
487.
І скільки ока скинути, тим долом
у діри урни спущено з небес,
під вінце вхоплені перловим колом,
аби не випали на землю десь.
Над кожною по три колюмни голо
стоять, мов білі стовбури берез,
і їх не обвівав вітер-вихор,
ані крило пташине летом тихо.
488.
До кожних трьох, над урною мов рот,
розтулено пащеки з губ перлових
й над ними пара висить сковород
на повзнях срібних, довгих, ланцюгових,
і днами сходяться без перешкод
в діяметрах напевно триметрових,
і в тій сковороді, що зверху в,
лежить людина ниць і не встає.
489.
А сонце тихо понад небом широчіє,
і крутиться колюмнам унапрям
в той час, як над землею ніч ночіє
і сон глядить громадам і роям,
і з тих ярів, де сови і сичі є,
виводить пару і туман полям,
щоб мир вростав у серце і в травинку
всьому живому, що на відпочинку.
490.
А сонце крутиться і від ставків
пусті великі черепи, мов кручі,
до себе тягне вгору до віків,
що обернулися в вогні пекучі,
ланцями тягне й загином гаків
зачеплених не за кінці брязкучі
а за дірки у черепах страшних,
де сяли очі велетнів земних.
491.
А осідав від сонця кожний череп
до вже знайомого свого станка,
і зараз же до нього з ворушінням щелеп
курдупель біг, похожий на панка,
і брав на мідний невеличкий келеп
смалкий шматок вогненного вінка,
на котрім букви пробивали діри:
“Це творчости святая книга віри”.
492.
І в урну кидав під святі кружки,
а потім келепом шматок світила
розтовкував швиденько на грудки, —
і переходила мовчуща сила
в палання дошкульного язики,
аж голую людину потом крила
і ворушила звивами змії
на полум’ї страшної печії.
493.
Та й дме вогонь з кожнісінької штуки
і не вгаваючи пече й пече
і наклубочує нестерпні муки
тому, хто ще лежить і не втече.
Коли ж, неначе лист в осінні гуки,
затріпотить розпачливим плачем
та із сковороди скакає дико,
то гине у повітрі тільки криком.
494.
А вслід йому протяжний гук
з усіх геть сковород скрізь рине вгору,
і, вдарившися в над небесний лук
блакитного бездонного простору,
стихає там серед таємних мук
комусь не висловленого докору:
“О, горе нам, гурти вбивають ум —
згасає зірка знов серед колюмн!”
495.
Тим часом урні затуляло пащу,
бо вже сковорода, від тягару
звільнившися, то нижчу, грубшу й важчу
на повзнях опускала на діру,
сама ж, уверх зійшовши на добрящу
колюмни частку, зупиняла рух, —
і міць свою вогонь губив палиму
навіки в урні без нагару й диму.
496.
І потім знов затихлий голий люд
вклякав на сковородах ниць по небі
без звивів, стогону й без пут
у заклятій страшній якійсь потребі,
вогні під кожним гострий каламут
клубочать, ніби на пшеничнім згребі
і, обігнувши сковородам гін,
розходяться безсліддям білих пін.
497.
Скрізь, на катівнях то сковородиних
поети, що блукали на землі,
шукаючи і правди і людини
і мріям тиші — творчої ріллі,
і марний час проклявши блуканини,
заносили в труну свої жалі
тоді, коли приплакали нещасні
пектися досхочу за книги власні,
498.
в ознаку котрих ось на небесах
ярять вогонь гурти курдуплів лютих,
які колись були по городах,
і грішми, і неправдою зіпсутих
за критиків писак, що в вічний прах
наважилися істину зіпхнути, —
і хтось призволив там курдуплів цих
робити муку за писання книг.
499.
А встане ніч на землю — вогку груду,
і заблищать на небесах зірки,
і степ замре від трактора і люду
і випливуть із туманів церкви,
і сич гукне з дзвіниці лунко гудом
в далекий ліс, де сонні сплять галки, —
то хто посміє проказати в горі,
що то горять поети, а не зорі?
500.
І що сами не покидають мук
на висічених долею рубінах,
щоб небо не погасло, ніби гук
сича на дальної дзвіниці стінах,
який турбує, мов жага розлук,
надією, що квітне на руїнах:
що люди без небесних тих вогнів
обернуться в лютіших різунів.
501.
Якби з’явився деспот войовничий
і взяв бібліотекарів на паль,
а книги всі і справи видавничі
геть повивозив у степи на спал
і друкарів проклятих може й тричі
попік, немов себе Сарданапал, —
то теж погасло б небо над землею
навіки із катівнею своєю,
502.
де блиск потужний широчінь січе
на мармуровій замкненій підкові,
як на поверхні моря, що тече
з вогнями у безодні загадкові…
І скрізь катівське сяєво річей,
мов з блискавок відбитки випадкові,
горять, шматуючи стражденним зір,
які блищать далеко потом шкір.
503.
І, захищаючись від блиску муки,
без руху жадного вклякають ниць;
а небо мчить, неначе через луки
розбурхана вітрами зграя птиць,
без волі, з таємничої принуки,
як зірвані кінці від блискавиць;
за ним, не сподіваючися зради,
летить земля бескеттями западин”.
504.
Тут, дівчині поглянувши до стіп,
редактор мовив, як з нічної змори:
“Не в вічність, а у шлунок лине світ,
керують не поети, а майори,
віддайтеся ж вояці в цвіті літ,
“Хоть і прі блєскє утренней Аврори”,
і ви осягнете за перший раз,
яка то в нас поезія в цей час!”
Дівчина
505.
“Поезія… поезія… А діл цей,
де Юда жив, і Брут, і добрий Хам,
у кожне людське серце кида кільце
сформоване жагою і чуттям,
яке вихвачують діди червінцем
собі на палець у дівчат і дам,
а юнаки зухвалістю та чином,
і робляться дружинами до згину.
506.
Але поет… оберне так поет
що проліта воно замети смерти
і аж тоді затримує свій лет,
коли спадеться з поясом планети,
із-під якого плине вічний мед
творцям-артистам на святі бенкети,
лишаючи хоробрим воякам
дівчат в’ялити гуком гопака”.
507.
І, не закінчивши своєї гадки,
затримуючи в грудях навіть дух,
студентка вибігла… Так само з кладки
збігає хлопчик на безпечний луг
і травами простує аж до грядки,
де гусенята стереже пастух,
щоб розказати, як порушив хвилі
цар водяний від берега з півмилі.
508.
“Але чого злякалася вона,
ця недоторкана перепелиця?”
Сказав Редактор й тихо від вікна
став придивлятися, як зір іскриться
в сови з важкої шахви до сукна,
ще червонішого, як багряниця,
що вигравали вже на жеребки
не римські, а совєтські вояки.
