ПРОЯСЕНЬ:
Та болять ручки, та болять ніжки,
що зустрівся тяжко, що побачив трішки.
Сон
37.
Блищав із сволока на цвясі гас,
уже на сон укручений в оселі,
хоч і погойдувався раз-проз-раз
і окружалами водив по стелі;
і, на лежанці закипівши в час,
неначе камінь у пісок пустелі,
рядном укрита, тиха мов блакить,
дрімала мати вже не першу мить.
38.
І в запічку мішок з пшоном на клоччі,
і поцяцькований сріблом очкур,
і глечики, і деко, проти ночі
напоготовлені на припічку,
і мисник з давнини, але без порчі:
на міднім кільці і міцнім гачку,
уставлений мисками й тарілками
і писаними, з кришталю чарками…
39.
І з квітками вікно під рушником,
і стіл, неначе у новій сорочці,
і в нього з краю ринка з молоком,
і кухлик, певно куплений в цім році,
і добре вичищений ніж піском
в мілкій ріці на кам’янистім боці,
і паляниця без цілушки вже
на рушнику з питльованим коржем…
40.
І груба сторчова через господу
підряд з постелею на тапчані,
і цокання про сонце і негоду
годинника нічній дичавині,
і тягарець, похожий на колоду,
і ланцюжок і мухи в нім нудні, —
все, все трималося на самотині,
щоб не відлинув сон від господині.
41.
І Чичка молодий відчув ясну,
і надзвичайну, й непорушну тишу,
і дивну святість неньчиного сну,
що ним і зорі там себе колишуть,
де океанську хвилю голосну
ніякі бриґи піною не пишуть
і жадний звук з-під людської ходи
ще лунами не доліта туди.
42.
І, не торкнувши тихої вечері,
Свирид подушку взяв поцілував
у вузирі холодні й повнопері,
що може материн торкав рукав;
і за хвилину, не замкнувши й двері,
під свитою неповорушно спав,
і у лице безвусе юнакове
дивилося з вікна щось загадкове.
43.
І з мисником, від посуду важким,
та ще з вікном, де блискотіла зірка,
стіна підсунулася, ніби дим,
від груби до сінешного одвірка, —
і перед ліжком день і ніч твердим
на двір повстала добрим дверям дірка:
крізь неї став тремтів від карасів,
і хлопець на постелі звівся й сів…
44.
І вглядів: на Руді з-за осокорів
перед печерою, немов курінь,
палало вогнище під самі зорі
і від куща у став хилило тінь;
а з-між дерев, від довгих косогорів
лягали відсвіти на дно, в глибінь
тієї споконвічної безодні,
що тільки хмари міряють холодні.
45.
А карасі, в’юни і бубирі,
і коропи, линки і чорні раки
покинули і дно у куширі,
і стирчаки в вершині, і воряки,
аби в воді минути пожарі
ще червоніші, як на полі маки,
але, наткнувшися на береги,
хвостами збили піну навкруги.
46.
І виринуло ще щось серед ставу,
і швидко теж пливло до берегів,
де від палання піну золотаву
хитала риба перами хвостів.
Прибилося, взялося за отаву,
не скошену торік із-під кущів.
І упізнав Свирид свою знайому
з-під даху аґрономового дому.
47.
І підійшла вона до вогнища
сушитися, а може й на пораду,
вся в чорних раках, ніби у хрущах
з підводного, незрубаного саду.
І так, неначе літом із куща
вигонить сонце вогкість на розсаду,
ясне палання й лускіт хворосту
на Вусті пару підняли густу…
48.
що, дим минаючи, ішла в печеру,
а Вустя розтавала над вогнем.
Нарешті, ставши аркушем паперу,
пропала з вогкістю у тьмущу-тем.
І все завмерло, хоч і без умеру
придавлене притаєним рублем:
і хутір в сутінках відпочивання,
і звуки ночі, схожі на зідхання.
49.
Не швидше перевозять черепком
маленькі діти “бабу” через воду,
як перебіг Свирид ставок пішком,
ні човна не жадаючи, ні броду.
І, вскочивши в печеру, мов на лом
наткнувся враз на тишу-прохолоду
і на якийсь далекий дуже блиск,
куди він ввесь і спрямував свій риск.
50.
І очерет, і трави білохвості
у підземеллі на боках росли,
й на стежці тліли жовті кості,
що звідусіль собаки нанесли;
і жаби у болотяній корості
там скручувалися в гидкі вузли,
і роси капали із стелі чорні,
полохаючи сутінки потворні.
51.
В кінці печери дротом за копит
від стелі висіла нога коняча,
а в нім, що був як помокрілий щит,
палала свічка лойова гаряча;
під ними скриня, повна білих свит,
обковами залізними добряча,
на скелю ту поставлена була,
що мала блиск такий, як і смола.
52.
І хлопець заклопотано помислив:
Коли геть-геть під вербами в ставок
і вогкість і хмарини сірі звисли,
і хвилі хилитають блиск зірок,
а Вустя мокра, хоч візьми та свисни
від розпачу в осиковий кілок,
то і нехай ця свита в неї груди
ховає з серцем разом від простуди.
53.
І нахилився швидко він до свит,
аж луснуло у молоденькій спині…
І постать підвелася під копит
із-за відчиненого віка скрині,
і так, неначе раптом закипить
з прокльонами гукання в булькотинні,
вона ревнула реготом: “Ага!”
І хлопця збила з ніг страшна вага.
54.
І стало все в хатині знов на місці:
вікно і стіл, і скатерка нова,
і гуки не гули вже, ані вісті
про казкою овіяні дива,
лише в Свирида, а не в сонця в діжці,
палала від гарячки голова,
бо з ліжка він дивився так очима,
немов колись Шевченкова Причинна.
55.
А по вершині ранок, стирчаки
і верби у воді між очеретом,
тугіші, ніж рожеві щільники
натоптані густопотоким медом —
всі сонцю до тепленької щоки
хилилися проясненим передом,
а їм за це в кожнісінькім пружку
зринали ніжні котики в пушку.
56.
А на криниці кукурікав півень,
забувши навіть смітників журбу,
про те, що полетить не до царівен,
а на стару струхлявілу вербу,
і стане радісно там сонцю врівень,
і промине хмариночок плавбу
по золотім та по блакитнім світі
і без курей і черв’яків на смітті.
57.
А тумани аж сині порану
без руху гнулися з води до хати,
де вконтентовувала дробину
Свиридова сивоволоса мати;
і горобці скакали по тину,
але остерігалися злітати
в гущавину дзьобатих ненажер
де навіть півнів крик могутній мер.
58.
Лише в хатині тишу крили рядна,
і сон клонився в сон на деркачі,
і свіжий діл, мов панночка ошатна,
тхнув мазанням, сказали б паничі;
і не одна із глечика принадна
жовтіла шкурка в топленій печі,
і крізь горшки та за високим глеком
з солодким печивом виднілось деко.
59.
І бараболя смажена, жива
на припічку була в накритій мисці,
щоб снідати вставала голова
сивіша від роси під ранок в листі,
де може думка, ніби кропива,
жалом держиться в мозку без користи,
так само, як і, в тин ввігнавши вісь,
без руху жадного стоїть ввесь віз.
60.
Не плач, не плач оганьблений юначе,
і вічну кривду, як земля й вода,
збирай у серце, у карнавку наче,
і бережи до страшного Суда,
і там її чи так, чи ні, одначе
помітить той, хто людям душу дав
і раз останній і найперший може
тобі на небі в горі допоможе.
61.
Щодня у серце били і моє
тверді монети людської уваги,
аби дізнатися чи вартість є
у йому для совєтського добряги,
який скотину в бойні продає,
а людську кров на хміль та шум до браги
для тих, що топчуть пишні килими
в “оперативних” закутках тюрми.
62.
Та я, закутавшися у кирею,
неначе Бог, мету у серці ніс,
що, підхопивши небо над землею,
поглянув зорями в долини сліз,
вважаючи, що з-під коліс грязею
ніде ніякий не добризне віз
і не затьмарить дивного склепіння,
що виросло із вічного терпіння.
63.
Але не спас мене цей шлях важкий
і в образі високої подоби, —
і в серці ятрилися виразки
від безнастанної глухої проби,
і виступали із-під них струмки
моєї сили на хустки жалоби,
бо все життя моє лише для ґрат
оцінував страшний державний кат!
64.
І я уже людиною із маси
кричу до матері старовини,
що розгубив не тільки всі образи,
а й ті місця, де виникли вони,
і вже зідханням однієї фрази
не кину їх над крилами луни,
де справедливість днює і ночує,
а правди знизу й досі ще не чує.
