ПРОЯСЕНЬ:
На злотім березі Дністра жила родина бідного рибалки. Він мав одну семилітню донечку, Стеху. Дівчинка з прибережного каменю зробила собі ляльку і завжди нею бавилася і розмовляла голосно, А то якось Стешка, прокинувшися вночі, побачила, що тато серед хати деруть козу, а мама під нею тримають ночви, куди стікала з кози кров. І мама гукнули дуже стишено: “Цить і не писни… Мовчи в хаті, мовчи і надворі”… І тато теж, простягши вперед ніж у козиній крові, гукнув дуже стишено: “Цить і не писни, а то я тебе теж обдеру, як козу”… Дівчинка злякалася. І після цього кожний день всі їли м’ясо, а не рибу, ходили і розмовляли тихо в хаті і в дворі. І Стешка прибережний камінь роздягла і, прив’язавши до нього мотузку, тягала його і все шептала: “Цить і не писни, а то я тебе теж обдеру, як козу”… і втирала слізки рукавом. Аж прийшла жінка і чоловік до їх двору шукати козу. Батько Стешчин був на Дністрі у човні, а мати на березі прала сорочки. І спитали Стешку жінка й чоловік: “Чи тато не різав козу?” А Сіешка після довгої мовчанки як затужить та як заголосить: “Цить і не писни, а то я тебе теж обдеру, як козу”… А потім почала хлипати і приказувати: “Я не можу мовчати… Я не можу мовчати, краще мене обдеріть, як козу, бо я не можу мовчати”… І люди спиталися: “То ти їла козу?”.. І Стешка, голосячи, вимовила: “їла”…Через те, що Стешку змусили мовчати трошки, то її можна змусити мовчати і дуже довго. І через те, що кожна сучасна агресивна держава збудована на козиній правді, то можна і всю націю обернути у таку потвору, якій буде потрібен рот тільки їсти й пити, плювати і блювати. А словом виявлятимуть думку високі комісари, губернатори і всякі аристократори. А маленькі Стешки з їх приятелями, якщо не трапиться тих людей, що шукають загиблих кіз, тягатимуть каміння і, не знаючи, як його використати, шептатимуть: “Цить і не писни, а то я тебе теж обдеру, як козу”
Невникомість
540.
Лежали боком два стільці і стіл,
і без четвертої ноги канапа,
на ній чорнильна пляшка, і постіл,
і заяча у чорних плямах лапа,
а по підлозі книжна заметіль
та ще й атрамент із канапи капав;
і мисник, в ліжко похилившись ниць,
ронив поволі книги із полиць.
541.
А в драні вікна і побиті рями
бурхала буря із далеких сіл,
аж книги розкидалися листками,
неначе збиті з неба свистом стріл
смутні й крилаті журавлі з хмарками
на цей лукавий і підтравний діл,
понад яким свої носили сили
і рух живущої води містили.
542.
І журавлям і книгам вірний друг
спинився в несподіваній пороші,
із клаптика вичитуючи вслух:
“Не вартий ти столичної калоші,
і даємо тобі ми з зайця смух,
і стоптаний постіл, але хароший.
Бери сіреньку ніжку за весло
і в постолі пливи собі в село”…
543.
І підписалося внизу рукою:
“Ми нездоланний пролетарський меч,
що хилитається над головою
нігде не народженних колотнеч”…
А Данте й Байрон з тугою німою
із стін казали ніби: запереч
сліди ще нечуваної наруги
на всі віки і всі народні рухи…
544.
І випав з рук Свиридових декрет
про виселення у краї веселі,
і гойдами осівся на портрет
у томику поезій Персі Шеллі…
І хлопець зблід, і за якийсь момент
маленька книжечка уже в кишені,
а сам, піднявши руки у простір,
затріпотав, немов тяжкий докір:
545.
“Гей, сонце, не топи корону в морі
і скаргу серця людського прийми,
як і трава росинку п’є надворі,
що з хмари часом витрусять громи,
бо всі світи далеко на просторі,
спливаючи у вічність без керми,
твого тепла не потребують певно,
а ми, маленькі, за ним тужим ревно.
546.
Тому ж, що ти корону, а не мідь
викачуєш щоранку з-за діброви
і розправляєш золотую сіть
на цілоденні піднебесні влови,
і в мене серце, я молю, поміть,
хоч би і так, як скло біля полови,
що блискотить крайком ясним до хат,
мов блискавка, захована в кагат…”
547.
Нігде ще роси так не пломеніли
на перших квітах в лузі навесні,
і не напружувався корінь білий,
від них у річці на прозорім дні, —
як душу всю його і зір посіли
рясні і невгамовані вогні
аж іскри над чолом перелітали
і осявали гори і провали.
548.
Якби їх Бог перехопив з путі
і велетенською рукою кинув
на небеса, первісністю святі,
на ту неорану ще в себе ниву, —
сонця із них би полум’ям густі
у високостях виросли на диво,
і все, що тут конає і стражда,
до них би плинуло, як в нурт вода.
549.
І навіть щоб у океані грізнім
ховався під сонцями тими риф
і люди бачили б, що їх залізні
на скелях топляться за бриґом бриг, —
однаково: на ранній і на пізній
дорозі хутко рвалися б до них
і, рину чи в безодню неміренну,
кричали б славу тим сонцям шалену.
550.
Високі почуття як Божий Світ
і так потрібні, як Гомер на півні,
чи комісарові освіт в живіт
розпачлива музика Паґаніні,
за них відломить хліба і “нарпіт”,
як проходящому по Україні,
а трапиться останнє і страшне,
то пес приблудний у лице лизне.
551.
Іди ж, іди, сьогодні ще не пізно,
до Гепеви, в куйовдище зараз,
і висолопи свій язик в залізну
шпигунську струментину диких мас,
щоб вирвали, мов гадину первісну,
геть із печінкою гнилою враз
та й почепили в нумері на “гвозді”
між інші нумеровані безкості.
552.
Та й будеш у конторі скрипом пер
регулювати клацання рахунку,
де кожний клац, неначе револьвер,
стрілятиме в душі наступну думку,
і дух твій стане річкою з печер,
що в березні замерзла без рятунку,
і відбиватиме не сонця схід,
а сонного директора прихід.
553.
Коли ж на горе із-за рахівниці
устане ніч чи вечір у бору,
де явір молодий біля криниці
веде із тінями летючу гру,
і дівчина, мов тінь якоїсь птиці,
там зачорніє в цямрину стару,
вчуваючи луну над лісом пізню
на тільки що проспіваную пісню, —
554.
“На історичних і страшних шляхах
племен загиблих і живих ще націй
я збуджувала сонний, сірий прах
об теплі на ногах маленькі пальці,
і, ніч проспавши у густих борах
та глянувши на себе в річку вранці,
зривала я лілею на лану
і з нею простувала в далину.
555.
Поети відчували ці походи
стемнілою журбою бідних серць
тоді, як землю обпливали води,
згубивши свій початок і кінець
і піднімали глибочінь і броди
у зоряну безодню навпростець
та й падали назад в свою стихію
ревіти з скель поетам безнадію.
556.
Бо кожний з них найпершу іскру мрій
і перший поцілунок молодечий,
і день, і блиск вечірньої зорі,
і від суспільства таємничі втечі
у гай густий під явори старі
лише мені в обладу вічну речив,
а віддавав найближчій до руки,
і сумував за мною потайки.
557.
Я ж ріки перебродила у піні,
спиняючися скрізь на камінцях,
споліскуючи ноги в баговинні
і пил із гарного свого лиця…
Але води у дикому камінні
не має стільки вся планета ця,
аби із серця в мене тугу змити,
ще важчу навіть за ґранітні плити.
558.
Ще здавна ластівкою на лету
на світ розкрила руки я і очі,
і поцілунку від поетів жду
у неціловані вуста дівочі,
але вони надхненну молоду
питають там, де інтереси вовчі
беруть живих, шукаючи мерця
і виїдають з мріями серця.
559.
Один мене лише впізнав донині
Платон божистий в Дельфах у гаю,
і, знявши свій вінок, немов богині,
його поклав на голову мою:
“Іди, пречиста, в Зевсові святині”,
схвильовано промовив від жалю:
“Бо ти умреш від доторку людини,
мистців лишивши в розпачі провини”…
560.
Якби тепер зустрілася я з ним,
хоч би і так, як надвечірні птахи,
то обняла б жагучим, молодим
від кривдою запаленої заги,
що тільки втоми покотився б дим
з душі моєї та її відваги,
та й полягла б на землю мовчазну,
немов на бруньку світового сну.
561.
Бо вчора комуністи на базарі
мене в сільраду сміючись вели,
з кнуром старим у дивовижній парі,
минаючи розпряжені воли.
Я ж, вимкнувши, тікала в сірій хмарі
людей, скотини, пилу і смоли,
і подарунок давньої Еллади
вже загубила десь коло сільради”… —
562.
Коли тобі таке щось із краси
привидиться в конторі і заплаче,
мерщій із ручки чорної стряси
чорнила в серце, щоб ніхто не бачив, —
і блисне із очей жалом коси
сама безодня натовпу, неначе
напоєна борщем і кров’ю птиць
і ревищем худоби із різниць.
563.
Та й житимеш як той юнак велебний,
що перегорне гори добрих книг
і там, знайшовши слів рядок дотепний:
Вкраїна, людськість, слава діл земних,
бере собі за прапор їх піднебний,
щоб серцем звоювати вічно злих,
і боронити в світі тільки правду,
що Януса не кличе на пораду.
564.
А роздобувши хату і город
з підтравної московської десниці,
а з ними груди і широкий рот
стегнастої з рипінням молодиці,
він припадає лютим болем цнот
до теплої і пазухи й спідниці,
і виє, стогне, плаче і тремтить
і теплим ліжком до мети летить.
565.
І, утворивши летів кількість певну,
вабниці випадковій на губах
він залишає Батьківщину кревну
і Людськість самотинну, мов журба,
що їх вона, неначе тінь гаремну,
споліскує у водяних горбах
не дуже чистої міської лазні,
де урядові услугують блазні.
566.
Та ще й міркує при нагоді цій,
що серце не віддав своє нікому,
колись пелюстку, взяту на щоці
від дівчини у соромі п’яному,
що вернеться туди лише дочці
і другому нахабі молодому,
і супокійно ходить у чеці
язик відвідувати на гаці.
567.
Над містом страшно лопотіли дахи
і брязкали замки об цеглу стін,
закочувалися на мурах бляхи
і вили виводи, як вовчий згін,
а із міської вежі в тьму, де жахи,
вітрами захлинався й бевкав дзвін;
відбив дванадцять ночі й згинув наче
туди, де може десь самотній плаче.
568.
Кімната тріпотала, як намет,
вся навстяж, хоч було і пізно дуже,
а на підлозі в хурканні газет
на книзі кукувавкав сич від стужі:
вітрами звіювався на момент
та й знов вилазив на свій том байдужий…
Куди ж поніс Свирид свою журбу?
Не скаже сич, ні ніч, ні гуркіт бур…
