ПРОЯСЕНЬ
І прийшла одна дівчина до ворожки та й сказала: “Учора було Купала, і всі дівчата пустили на воду вінки із свічами, а я лежала в недузі і не в силі була спитатися долі. І цілу ніч я думала і на ранок видужала… І я сьогодні хочу взнати долю, хоч від ворожіння”…І ворожка помовчала та й відповіла: “Піди на причілок моєї хати, вирви ружу, і не заходь вже до мене, а йди за село, на стежку, що між житом. І ружу поклади серед стежки, а сама ляж у житі й дивися. Як візьме квітку дитина, чи жінка, чи чоловік — не буде тобі щастя, а як парубок, то йди за ним мовчки, аж доки він не оглянеться. Тоді будь розумною і скажи: “Віддай мою квітку”. І парубок буде твій”. Дівчина так і зробила. Перший ішов парубок і справді взяв ружу, але дійшов до річки, сів на човен і переїхав, а дівчина, щоб за ним іти, швидко роздяглася, взяла в руки сорочки і пішла бродом через воду. Річка була широка, а посередині глибока. Дівчина цього не знала і вернулася, бо помочила б сорочки і соромно було б доганяти хлопця мокрій, а хоч голій.
Ну що, як справді то дівоче щастя було, і чи годиться, хоч і дівчині, боятися сорому там, де справа йде про все наступне життя? Ну, а коли то було хто його зна й що, то й то треба було йти навіть у мокрих сорочках, бо нез’ясованість кричала б на все переднє життя так, що глушила б голоси і ті, що на світі, і ті, що в душі, про втрату чогось дуже хвилюючого і такого, яке довго ждали і яке вже ніколи не настане.
Покинута
595.
З гір київських, що схожі на підгерстя,
хитнулася студентка до колод,
лілею тиснучи собі до серця,
неначе найдорожчий свій клейнод;
але її не підхопив, здається,
там ні гульвіса, ні прихильник мод,
бо мають право всі у нас на м’язи —
і комісар, і жінка, й свинопаси.
596.
А день кульбабою на тихий став
котився з сонцем теплим та хмарками
і за Дніпром тополі натягав
до неба ніжнозорими боками;
а з них дуга, неначе з дзвона “бав”,
рожева й тиха, мліла над пісками
і маривною смугою до дня
плелася, мов до сонного коня.
597.
Але студентка у тяжкій утомі
не бачила, на що стає стопа,
минаючи каштани нерухомі
так само, як душа якась сліпа,
яку жене таємний серця пломінь
сказати горе схованим степам
за містом, де Дніпро ще вільно плине,
бо серце інколи без слова гине.
Дівчина
598.
“Мисливець, пан Живіт, мені казав,
що на Дніпрі, під Лисою Горою,
Свирид з одежі вранці кров змивав
холодною, роздзвонною водою;
сідав на камінь, здавлено стогнав
і на виду аж синій був собою,
і обережно так, наскільки міг,
невисушений одяг так і вдіг.
599.
І, взявши із-під себе білий камінь,
поклав його у чамайдан новий,
і вверх підняв тремтячими руками
та й кинув супокійно в чорторий…
І доки пузирило вир бульками,
дивився нерухомо з-під гори…
А далі бачили, як він без тями
безсило хилитався над полями”…
600.
Поглянувши ж на казку, а не храм,
землі чужої генія, Растреллі,
яка летить назустріч небесам
від нас із розбишацької пустелі,
дала гарячу волю почуттям,
як уночі в покинутій оселі
прокинеться безрідний та рида,
що ніч лише у нього та біда,
601.
бо всі краї, заквітчані й не в квітах,
не подадуть ні з літа, ні з зими
ані зозулі на вербових вітах,
ні вісника, що в вікна б’є крильми,
намученому серцю у совітах
під захистом Московської Тюрми,
й воно тепер догонить ту хвилину,
що зводить дух повільно в домовину.
Дівчина
602.
“Ох, Боже ж мій, який незгойний сум,
що не ввійду у церкву я сьогодні
і до ікон не покладу внизу
на камінці, від вогкости холодні,
мою любов, надію і красу,
пахущішу за пахощі городні,
лілею тиху, мов дрімот хода,
яснішу, ніж при місяці вода.
603.
її я вирвала в саду з-під ґлею
й проплакала три ночі і три дні
над нею, над єдиною моєю,
щоб сльози всі у пелюстках на дні
зробилися сльозою однією,
мов зорі там, на вічнім полотні,
збігаються у сонце величезне,
і чорна ніч завжди від цього чезне…
604.
Я грудкою писала із ріллі
одно лише слівце “Свирид” три ночі,
три ночі на сосновому столі
лілею ту і сльози ті дівочі
хилила в букви, ніби до століть
планети на північному узбоччі,
аби з лілеї та з гарячих сліз
холодний діямант, мов крига, зріс…
605.
Аби його зірвав з коси у мене
із задуму підхоплений поет
і,вийшовши на місце височенне
в театрі під стотисячний льорнет,
гукнув у стовпище, чуттям злиденне:
“Це в неї я відняв такий презент!”
Аби увесь народ хитнувся з дива,
що гину, засоромлена й щаслива…
606.
Але він хустки взяти не схотів,
нема йому у мене й діяманта,
бо я простіша і від тих ще дів,
що кожна й погляду його не варта,
і він, бажаючи несвіцьких діл,
такого може і кохання в жартах,
зі мною не спізнавшися, утік,
щоб я, самотня, плакала ввесь вік…”
607.
Та світ німий був, мов даремна мука
сучасних бідних і аж тих ще серць,
що бачили, як чорт пускав із лука
у пеклі витесаний камінець,
щоб збити з місяця, неначе турка,
Творця світів на дикунів хлівець,
аж стрілка вдарилася там на вітрі
об небеса тугі, немов Гранітні,
608.
й назад відскочивши на висоту,
загрузла у великогірній глині,
та й пне свою верхівку золоту
в те саме місце небосхилу нині,
де вирвала колись то силу ту,
якою сяє із хреста людині.
Бо свят Андрій із стрілки має храм
на пам’ятку спортсменам і чортам,
609.
а селянинові на стогін лютий,
що не осяє воскова свіча
йому дебелі чоботи із юхти,
не торкнуті ще вогкістю квача,
і що мов пароплав далекий з “бухти”,
не загуде диякон до прочан:
“І ось пекельна брама не по дужа
вовіки церкви вже у наших душах”…
610.
Та край мовчить, як скошений пирій,
бо світ є тінь небаченого Бога,
яка геть кожній часточці своїй
скривавлену грізьбу схиляє з рога,
аби ніколи в щасний супокій
її не звала соняшна дорога
на захід, в світло надвечірніх дуг,
де прагне відпочити й людський дух.
611.
Далеко залунало берегами,
бо Ґонта пароплав спішив униз,
і Володимир, князь, під небесами
здригнув, мов човен зі споду до крис,
в якому гордо між очеретами
звели Сварожі внуки вгору спис
через Чигрин та гайдамацькі вила
до братчиків Методія й Кирила!
612.
Але до кого ти думки свої
підводиш, дочко України, в горах,
коли по всій землі чужі краї
і всі світи далеко у просторах
з людьми і зародками у гної
роз’єднуються й сіються на порох,
як щойно там бідою затрясе
і блискавку разючу пронесе?…
613.
Ох, серце, серце людське ще й дівоче,
ніколи знати не бажаєш ти,
що робиться і зробиться доконче
круг нашої сліпої самоти:
серед нещастя плачеш ти охоче,
і в радощах не стримуєшся ти;
душа, мов сонце хмарами на небі,
перебирає тінню по потребі.
614.
І я не знаю, чи почую ще
від тебе, дівчино, коли хоч слово,
але твій образ, мабуть, опече
мене не раз, нещасного, раптово,
коли впаде сторінка до очей
поета, наче сонце дорогого,
а в ній слова про горе й самоту
і про щасливу жінку молоду…
615.
Тому, коли до нас ти не байдужа,
гей, незбагненна Вічносте німа,
нехай зупиняться моря і суша
і стануть, ніби кам’яна стіна,
щоб ти, лише своєю міццю дужа,
що плід на древі вчасно підтина,
чернігівські ліси зірвала вранці
і понесла над містом наостанці,
616.
аби грудки з корінням і роса
залопотіли в київські покрівлі
і мешканців струснуло й небеса
над злом самотньої вночі ночівлі,
бо загубилася душа-краса,
немов до щастя золоті ключі в млі,
і дівчина за нею молода
на горах незриданними рида!…
