ПРОЯСЕНЬ:
Один багатир справляв закладщину на нову хату. І коли почалася посвята місця, то всі запрохані бачили посередині щось низьке і довге, застелене так скатеркою, що її кінці лягали на землю кругом “низького та довгого”, яке стояло замість стола.Після посвяти люди потрапезували на “низькім та довгім” і встали, щоб розходитися, але молодиця не втрималася та й сказала хазяїнові: “І де то видано межи християнами у нашій землі, щоб на закладщині нової хати та не було нового стола?” І господар швиденько підійшов до “низького та довгого” та й потяг до себе всю скатертину… І люди аж отерпли, як побачили з-під неї нову домовину дном угору. І хазяїн казав: “На домовині можна їсти з одного боку, а з другого ховати покійника. А на столі можна їсти з одного боку, а як перевернути ніжками вгору на другий бік, то вже стіл і нікуди не годиться. Домовина – це двоскладаний ніж на два ножики, а стіл односкладаний ножик на один ніж. І коли ми це пам’ятатимемо, то і не будемо загонитися в житті ні в поле, ні в ліс, а будемо помірні, як і вода, що знає, де треба бігти швидко, а де і зупинитися”… І молодиця вигукнула: “Цур вам, мій дядечку, від вашого розуму я, мабуть, з місяць не спатиму з переляку!” Ґа й розійшлися всі збентежені і може дехто й гадав, що в новій хаті, мабуть, стоятиме новий стіл, або як господар каже “односкладаний ножик”, а не, прости Господи, “двоскладаний”, якому він сьогодні на закладщині віддав перевагу.
Горе нам! і навіщо ми самі собі з кожної речі робимо край безодні, в яку сходить видиме й невидиме щохвилинно і навіки, і ніколи не висилає назад жадного звуку утішити нашу тремтінну душу?.. Бо ж ми і так життям злякані і перелякані!…
Несосвітенне
617.
Настали Петра може й так, як треба:
мисливці не брели у пшениці,
й вони росли, стеблилися до неба,
розплоджуючи у ярках зайці;
але вода кривавилася тепла
в ріці і в зарічках у осоці,
диміло із рушниць на людські жарти
так, ніби світ був тільки кулі вартий.
618.
Хвилин із п’ять, вороні під крило
від Києва до Скитської могили —
і там вітряк схилявся на вирло,
неначе вершник на коні без сили.
Під ним турецьке просо поросло,
чебрець, козельці і Петрові жили;
між ними догнивали шалівки,
і дах, і потрухлявілі кістки.
619.
І тут же під вирлом видніли жорна
важенні, врісши у густий пирій,
у них із дірки витикалась чорна
пташина вже у неживім пері,
хвостом угору, та і тут моторна
березка обвила його в журі
і дзвоник почепила зверху білий,
щоб небеса чутливі не смутніли.
620.
І скрізь… дивися чи візьми засни,
жита кипіли, пшениці і вівса
високі й соковиті, мов ясний
далекий бір, що на Волині звівся,
двірці і села в розкоші весни
там тонули; і тільки від узлісся
вставав на паротязі свист і дим,
і блискала дзвіниця золотим.
621.
Над всім похилий корпус на могилі
забутого у полі вітряка
уже напевно у останній силі
над обрієм зеленим замрякав,
хоч людська постать у безодні сині
із нього й виникла, тонка й струнка,
і простягла в безкрає німо руку,
мов зупинити там живу розпуку.
622.
Повітря і безхмарні небеса,
забризкані пташками, ніби зерном
рілля — весіння ласка і краса —
між грушами зеленими і терном;
і сонце, що без руху нависа,
розкинувши простори широченно
аж до гірських надокеанських чат,
під людський рух спинилися й мовчать:
623.
Гей, Вічносте, якби у люду мова
згубила раптом всі свої слова,
як губить листя восени діброва
в ріку таємну, мов нічна сова,
і назва лиш твоя ця двоскладова
лишилася у мрії ще жива —
вона гриміла б, ніби канонада,
де космос устає і космос пада.
І мрія, щоб моя у блискавках
світи розбила справді на орбітах,
як часом у жнива на колосках
молотяться хліба від спеки — літа,
то ти, неначе гетьманська тоска,
що диба залишила в заповітах,
однаково з безодніх висла б дір
страшна з зірками і страшна без зір,
і темна всім, і всім… і неміренна.
У мене ззаду сестри і брати
кричать на розмальованих аренах,
а разом з ними і людей гурти,
щоб і Шевченків з Кобзаря Ярема
ставав державного візка тягти
з подушками крикливої старинки,
якій уже підносив він патинки…
626.
І через те на всю свою снагу
я піднімаю в грізне небо тугу,
що вже пора в таку добу глуху
ярмо на шию брати, як заслугу,
і забувати книгу і суху
у неї на сторінці квітку з лугу,
хоч їх люблю і вдень і при зорі
над всі країни і пролетарі!
627.
Іду… А ти, гей, Вічносте, спереді
без зір, без руху, поклику, і дху,
мов армія, полягла при багнеті
на власну заморожену жагу
у загадковім, як і ніч наметі,
що гне рабові з райдуги дугу…
Ти натовп, Вічносте, та ще й зразковий,
бо ти є дух покори і прикови!
628.
До тебе я і мрію понесу
і посеред мільярдів згаслих років
тобі в простори я впущу сльозу,
а з неї вийдуть три стовпи високі,
і зверху вежа й східці аж внизу,
і вікна вгору Готикою стокі, —
і творчістю своєю в вежі тій
з тобою, Вічносте, зведу я бій…
629.
В тобі, неначе в царстві Океану,
держатиметься вежа, мій гігант,
хитаючи себе, мов тінь титанну,
чи то водорослину, чи канат;
і тьма віків, спадаючи до тану
проз кришталеві лінії, і лад
в собі нестимуть розпач, а не змогу
внизу дістати східців і порогу.
630.
І, гетьманів замучених тоску
здавивши у кімнаті верхній вежі,
я об холодну лутку і слизьку
сам груди розвалю собі бентежі,
і серце витягши, немов важку
сліпучу головешку із пожежі,
тобі його я в темряву німу
на молодій долоні підніму!
631.
И воно з руки потужної моєї
із тьми утворить світляне кубло,
в якому я і всі мої ідеї
з ним станемо за центр і джерело,
проміння ж випростається, мов реї
на тому кораблі, що не було,
але по них полізуть на всі боки
не моряки, а міліярдні роки!
632.
Тоді я в прірву серце нахилю,
й воно мине за мить простори часу,
як осяває блискавка ріллю
посеред ночі глупої відразу,
і упаде на східці з кришталю,
проз вежу пролетівши мов по пазу,
і там, як безвісті страшний кораль,
світитиме у Вічність до проваль.
633.
А сам з вікна схилюся, ніби пити…
з Готичного і срібного вікна,
і стане кров з грудей крапки котити
планетами за одною одна
і полетить у рух несамовитий
на східці аж до вежиного дна,
де серце їх прийматиме краями,
аби безодню сповнити вогнями…
634.
Та горе, горе… давній пелікан,
тебе ніяка мрія не начинить,
гей, Вічносте, гей, синій Океан,
так само як і тінь мала піщини,
занесена з морів на чорний лан,
який із тебе випав без людини,
що вже аж потім від твоїх основ
на ньому тчеться травленням та сном.
635.
Вода морська, що в глечику в полоні,
колись носила кораблі віків
і раз-у-раз хлюпоче на ослоні,
зачувши грізний ураган з морів;
але посудині вітри солоні
не зрозумілі і до черепків,
коли воді у море відбігати,
аби про глечик вже і не згадати.
636.
І через те смутний мій дух тремтить,
як полонена водяна стихія
у тому тілі, де єдину мить
і пробуває й творить людська мрія,
і добачає, як дзвенить, кипить
сонцями, Вічносте, твоя озія,
з якою злитися завжди бажа
не заспокоєна нічим душа…
637.
І разом знає, що пресвітлі речі —
земля і сонце, місяць і зірки —
лише свідомість глибу, порожнечі
хоча і чорної, немов круки;
і кожне сонце, мов хлібина з печі,
з лопати скинута на ряднинки, —
є свіжа думка дивної істоти,
що зветься Вічністю серед людоти.
638.
І свіжости такої іскри нам
земля дає ще і сьогодні з “пеплу”
коли космічним виставить вітрам
красу свою весною трохи теплу,
немов селянка п’яна парубкам
бува покаже з-за спідниці лепу, —
і вродиться Шевченко і Шекспір,
і клекіт над морями серед гір.
639.
Тому, гей, Вічносте, єдиний творче,
мінливого, як привиди, буття
нехай прилине від гудків доконче
не пісня дівчини, але виття
ненаситне і невтамовне вовче,
яким прощаються без каяття
з поетом натовпи й земля безкрила,
бо ти, гей, Вічносте, духовна сила.
640.
І небо, наче жорна угорі
з невидимим, але пекучим валом,
та з тулкою гарячою в дірі,
що з центра виглядає нам кружалом,
притиснеться тісніше до землі
живих молоти черв’якам на сало,
а з мене вимолоти волю й рух
і краплю Вічности, мій творчий дух!”
641.
Табун гусиний з обрію пролинув
над вітряком у марива, в жалі,
на крила взявши ніби і людину,
бо стало тихо в надвечірній млі;
лише здригалося аж у вершину
все небо на стривоженій землі,
і світ стояв, неначе у знемозі
мандрівник на розпутищі-дорозі.
642.
А степ, у зорянім безвітрі ввесь,
і колоском, і кожною травою
пив тишу з нашорошених небес,
сповняючись космічною вагою;
і слухав капання роси з берез
у рогозі за тихою рікою,
де жовтий місяць на шляхи страшні
гнав босу дівчину в густій пашні,
643.
що, перебігши хутко межу в житі,
попростувала дико на вітряк,
і відти крики враз несамовиті
проголосили грізний переляк;
і страшно замовчали в тишу вриті,
аж, бомбою неначе, степ набряк…
І стало знов, як у безлюдній залі,
і місяць лився на далекі далі…
