ПРОЯСЕНЬ:
І їздять жевжики
а хазяйни волами.
завжденно кіньми,
Диявол
92.
Сидів за хатою на спризьбі Дід-Кіт
і вузлик тяг зубами з постола,
а долі на мішку, йому у підкіт
лежала шевська шмульгана смола,
і колодач придатний і на підкіп
на Україні сонного села,
і наконечники, і щипці куці,
що в панській кузні ждали революцій.
93.
“Добридень”, привітався Чиччин син:
“Чи Вустя аґрономова не вмерла?”
І кропива з сердечних глибочин
йому обличчя зашаріле втерла.
А він же мав тому із п’ять хвилин
статечні батькові слова у нервах
і, отже, висловився про той вплив,
що в серце позавчора засвітив.
Дід-Кіт
94.
“А з нею, кажеш ти, напарубочив
і дурості, і горю на гаразд…
Я бачив із-за сніжаних обочин,
як дівчина пручалася на ряст”.
Ніде ще так добро і лютий злочин
не сходилися у такий контраст,
як слово неуважне в односельця
із правдою Свиридового серця.
Свирид
95.
“Та я ж її з води на греблі спас,
і ніс через пеньки по всяких звальках”…
І тишею дихнув байдужий час,
і хлопець зблід, неначе з воску лялька.
Дід-Кіт
“Ото диявольський дороговказ
її заводить швендяти по бальках:
бо там, де круча, там, де глибочінь
вона блукає навіть і вночі,
96.
А з Вустею стається щось непевне,
скажу тобі, Свириде, не в ганьбу:
Коли суботи вербної проз мене
дівчата квапилися по вербу,
я вирядив за просо вже зелене
очима сонце під нічну габу,
й несу старечу в калатушці втому
помалу до ґрономового дому…
97.
Аж чую раптом над собою гук:
“Погляньте, діду, я вже над гріхами!”
Я з переляку із-під сосни гульк:
стоїть вона на виводі ногами
і віник мій з тонесесеньких рук
пне до зірок, не вкритих порохами,
й вигукує: “Я відьма й до відьом
лечу на Лису Гору помелом!”
98.
І подерев’янів я ввесь від жаху
і в жилах закували ковалі…
І вже не знаю, як вона із даху
зі мною стала поруч на землі,
лише кажу, що на таку розвагу
не важаться і хлопці взагалі…
І Бога не шукай в душі козачки,
бо там нечисті б’ються навкулачки”.
Свирид
99.
А в школі кажуть нам: “Чортів нема”…
та: “Вірте мікроскоповому скельцю”…
Дід-Кіт
“А я кажу, що школа ваша — тьма
ніде ще не одуреному серцю…
Бо скрізь лютує лютий сатана,
шукаючи добра собі для герцю:
серед пустот і за окропом рік,
де землю в камінь денний час запік,
100.
і там, де разом вішальник з харцизом
у гріб незапечатаний поліг,
і там, де в ямах з попелом та хмизом
від хльорок діти догризає гріх…
І скрізь за селами горою й низом,
де від коліс та від тваринних ніг
лежать і без хрестів, і без дернини
гроби на кладовищі серед глини…
101.
Але, коли вночі гуркоче грім,
то хтось виходить на свої менини
тягти сучок на цвинтарі старім
із вішальникової домовини,
і з паскою на рушниці однім
його сім років святить без родини…
А потім, вибивши в сучку тім дно,
всю невір бачить, ніби у вікно.
102.
І батько мій, Юхим біловолосий,
з таким сучком носилися завжди.
І раз в неділю, ще не спали й роси,
пішли набрати в березі води…
Аж їм назустріч через довгі лози
плигає велетенський пес рудий…
Вони мерщій сучок до ока рогом —
і впізнають польовика старого.
103.
І руки кинули на знак хреста,
старому характерництву нівроку,
тай вирвали у пса шматок хвоста
умочений у копанку глибоку…
І зашуміла осокою мста
аж під човни до Симона в затоку,
а польовик пропав на всі кінці,
лишивши збитки в батьковій руці.
104.
І дома бісів хвіст у полотнину
закутали мій батько уночі
та й почепили на стару дротину
сушитися на дідівській печі,
аби ним з люльки сажу та печину
в кутку витрушувати в рогачі
і мати кожний час святу нагоду
з приємністю гадати про пригоду.
105.
Та гицлів кіт, ласун до карасів,
там скоромину і сприйняв до нюху…
І геть до волосинки хвіст із’їв
підземного, невидимого духу…
І сам пропав у Костя в дерезі,
немов страшну заносячи недугу…
І стали сподіватися з Руди
собі ми в двір великої біди.
106.
І в Рохмистрівку батько по сопілку
поїхали для мене на базар,
а свій сучок забули на причілку,
і разом з ним і чорну силу чар.
І на торговиці пили горілку,
аж поки місяць не зійшов з-за хмар.
А потім запрягли бичечків пару
і рушили помалу із базару.
107.
Та й проїздять вони проз купу віт
біля Курносенка на сінокосі,
аж там на їй сидить наш сірий кіт
з пташиною пір’їною на носі…
А місяць з неба світиться в похід
у кожній лютій снізці і в занозі.
І батько кажуть з воза до кота:
“Додому, кицю, вже пора свята”.
108.
І він мерщій з гілляк тих плиг до батька!
Так не плигають навіть і хорти,
бо геть биків прошибла лихорадка,
і стали мукати вони й хропти.
І душу батькові хоч із достатка
колись навіяли очерети,
та тут з улесливого голосочку
у їх злетіло: “Кицю мій, коточку!”
109.
А кіт мій шерсть роздувши, наче дерть,
та з-людська й проказав: “Еге, коточку!”
Бики ревнули, бо почули смерть
і закривавлену її сорочку…
Злетіли батько з воза шкереберть
і мабуть простяглися не в пісочку…
А віз летів на Матусівський шлях,
немов скажений по нічних полях.
110.
А батько бігли навпрошки межею
до місяцем залитого села,
радіючи і серцем і душею,
що вже не буде воза ні вола,
зате ходитимуть вони з ріднею
стежками теплими добра і зла
і бачитимуть небо, сонце й зорі
і золоті хрущі на осокорі.
111.
Коли женеться їм напереріз
волами білими уже від піни.
без колеса в задку проклятий віз,
канави обертаючи в руїни,
а в передку на задніх лапах біс
без жадної пташиної пір’їни,
такий і велетенський може, як
тепер Мусій Антонович Третяк.
112.
А вслід страшна й велика тінь іскриться,
така велика і густа така,
немов напівзруйнована дзвіниця,
де дзвони сплять на схилених гаках,
і в міді сон їм споконвічний сниться
про птаха, з лука вбитого крука,
що у Пилата крякав на карнизі,
коли спав воїн на Христовій ризі…
113.
І, порівнявшися із батьком, він:
“Еге, коточку!” на ввесь степ гуконув…
Аж завищали батько навздогін
несвіцькому видовищу такому,
тоді, коли воли з усіх колін
у далечінь летіли невникому,
а в передку під місяцем звір-кіт
стояв і скалив зуби на ввесь світ.
114.
І батько, душу здавши Божій Неньці,
чвалали в ґлід на цвинтарі густий,
де спочивають вічним сном младенці
і піднімають з-під землі хрести.
І затихав холодний жах на серці
у їх від місяця і самоти,
де западаються гроби і квіти,
і разом з ними в листі червосвіти.
115.
Коли це враз над ними знов захріп:
“Еге, коточку!” невблаганний голос…
І батько повалилися на гріб,
неначе скошений косою колос,
а з-за хреста звір вискочив в окіп
туди, де поле громом розкололось,
і про воли і віз таємний звіт
заніс під землю дивовижний кіт.
Свирид
116.
Нехай же доля буде їй гробацька,
по неї не піду, коли таке…
Дід-Кіт
Я, сину, слів твоїх не вчув зненацька:
у мене вухо стало шкарубке.
Свирид
Та то… Казали батько гайдамацька
є в полі кладь… а коплище гребке…
Щоб ви прийшли з штилями до Загати,
як стануть на Діяння в дзвін скликати.
Дід-Кіт
117.
“Га-ра-зд… А щоб не налякала ніч,
коли попід церквами вгнеться обрій,
я дам тобі одну дивезну річ,
угодну Богові й людині добрій”…
Пішов… Тай виніс і огарки свіч,
і з борони зубок важкий у торбі
помазаний оливою на те,
аби іржа не сіла на святе.
118.
І дід казав: “Великих тридцять років
сучок настромлений був на зубок,
у скрині зберігаючись глибокій
під купою кожухів та свиток…
Від нашептів та від відьомських вроків
міцніший був від кутих колодок.
Бери ж його в святому добрім ладі,
та йди шукати безборонно кладі.
119.
Із речі кожної злетить пилком
облуда, що дало смердюче пекло,
коли її поцілиш ти зубком
чи близько коло себе, чи далеко:
похилий дід з осиковим кілком
посиплеться червінцями над глеком,
ну, а кривий замурзаний коваль
гребне у степ чортякою, на жаль..
120.
Та тут з огарками і постолами
Свирид нечемно залишив Кота
й побіг через садки стежками
туди, де хвиля греблю хилита.
А дід, побачивши таке, руками
почав і очі терти і вуста.
І, взявши всі потуги причандалу
у хату почимчикував помалу.
