ПРОЯСЕНЬ:
Коли твій приятель говорить дуже вже багато, то він напевно хоче в душі сховати те порожнє місце, де колись совість була, або бажає заглушити стурбоване сумління. Врятуй його від слів, бо він страждає.
Бог
148.
На вкритій скатеркою давній скрині,
закованій з ріжків у грубу мідь,
й на сонцем запахущій полотнині
свячене чарівну творило хіть:
з озюмами засмаглими в шкурині,
напоготовлені заздалегідь,
скибки смашної паски в білій мисці
аж розсипалися в кришки злотисті.
149.
А в другій, кращій за блакить ріки,
з зубцями жовтими у вінцях білих
і крашанки, і всякі писанки
і рисами, і фарбами рябіли;
і різане плічко, і вишкварки
із миски межигорської пахтіли,
де чорний перець, розімлівши, зм’як
і в ніздрях дратував найтонший смак.
150.
Розговівлялися в смутній родині
тривогою засмучені серця:
сидів старий з одного краю скрині,
а господиня з другого кінця,
а на середній соняшній частині
не тінь гнучка й тоненька з деревця,
а син хилився квітом жовтосоким
туди в вікно, де журавель високий.
151.
Заправлені і зіллям з луговин,
і березовкою… Та що й казати?
З горілкою і тиква, і графин
стояв перед господарем мизатий,
були чарки і келішок один,
зготовлені сповновища зазнати,
колючішого і над колосок,
що хилить остюки в жнива в пісок.
152.
Та сонце з-за горба, і з-за криниці
відбитком сяло у вікно з ставка,
і, ніби із багряної живиці,
просвічувало вуха в юнака,
і враження робило у світлиці
що кукла за столом без язика —
і паску, і чарки, графин і келех,
і все тримало в блисках невеселих.
153.
Бо говорив господар слово так,
неначе тільки що поклав у банок
замість червінця погнутий п’ятак,
і закладає гірко на останок:
воли і вівці, хату і вітряк,
і Вустин крик, і ввесь пасхальний ранок
з таким чуттям, що на життьовий кін
без слави доброї поляже й він.
154.
А великодні аж співали дзвони
про перемогу серцю дорогу —
про те, що в пеклі сатана червоний
закований у власную жагу,
і геть могили, степові амвони,
позводилися у блакить тугу,
а з них, неначе ієреї дикі,
кричали дзвонам щось орли великі…
155.
І все пливло в єдиний ранній гук
понад ярами, по небесній смузі,
але не заглушало в слові мук
споріднених вночі рожденній тузі:
Батько
“Коли коса сприсала з дужих рук
на скошенім від жита й гречки прузі,
а ввесь покіс в’язався у снопи
і клався в господарський лад копи, —
156.
косар над ними клявся у просторі
найменший сніп віддати у казну,
але зимою витягав з коморі
всю працю ту, що вистраждав без сну. .
І для писання російських історій
він бодню відчиняв колись масну
і, коло дач діставши у халяву,
із дому йшов на муку та неславу.
157.
А кров стираючи з колодача
злочинно-комісарську у байраці,
співав ту пісню, що із-під бича
татарського ‘співали наші бранці:
“Немає в світі правди”… Бо свіча,
аби її знайти, погасла в націй,
і скрізь неправда правдувати вже
і хитрощами стала і ножем.
158.
А дізнаючи мук в Чеці під катом,
на цементі, у дикій самоті,
він звав того харциза рідним братом,
що погибав з Icyсом на хресті,
і чув слова: “Сьогодні будеш рядом
зі мною в ангельськім, святім гурті!”
І гріб здавався лебединим пухом,
і умирав косар з пресвітлим духом.
159.
І хай не Бог Ісус, але шахрай,
що обманив людей на заздрість Кремлю,
і люди, мріючи про вічний рай,
ідуть лише перетлівати в землю,
та інші ті, що їм кладуть “прощай”
на домовину всім нову і древлю
і далі віритимуть знов і знов
у нецесвітню правду та любов.
160.
Бо той “шахрай”, що дався умирати
на людських неоплаканих кістках,
аби лише людині мрію дати,
що здоланий загине смертний жах —
могутніший над сурми і гармати
і вчора, і сьогодні, і в віках…
І через те кажу я: “Милий сину,
Христос воскрес від нині й до загину!”
161.
“Воістину”… Озвався тихий син,
і обнялися тричі аж, посполу…
Звелася й мати, ніби на загин,
або неначе тінь якась із долу,
і Чичку, чоловіка, раз один
поцілувала безгомінно в полу
та й сіла знов, тримаючи в віччю
страшний, невиплаканий блиск плачу.
Батько
162.
Ось бачиш, сину, втратила і розум
від горя наша мати й глухоти
і пристромила потайним занозом
свої і спочивання, і труди…
І кожний день з невільницьким нервозом
вона працює, ніби для біди,
і христування, бач, зі мною нині
у неї вийшло гірше, ніж в рабині
163.
І правди Господевої якби
із Галилеї нам не заясніло,
що застує собою і гроби,
і ту черву, що точить мертве тіло,
то мати б скам’яніла від журби,
неначе африканський сфінкс над Нілом,
в якого, кажуть, світиться в очах
завжди розпука і таємний жах.
164.
Заможні люди в книгах і в металі
глядять Голгофськую старовину,
аби так само, як діди, і далі
свої серця складати у труну,
але чекісти в бідних, мов коралі, —
і Бога відняли і сатану,
і стала й смерть у нас така плюгава,
як і життя і вся його неслава.
165.
І через те кажу я знов і знов:
“Христос воскрес водою і землею,
і щоб ніколи неповинна кров
нігде не впала й краплею своєю”…
І батько неньці з покуття зійшов
ушанувати давній звичай з нею,
але вона, йому немов на зась,
ниць до ікони раптом простяглась:
Мати
166.
“Від всього серця і страждання, Боже,
я дякую тобі, що в мене син
уже робити й сам на себе зможе
і не похилиться нігде під тин…
І батько ще такий, що допоможе
і працю мати й радісний спочин
і в ці часи, коли в нічних загравах
В річки біжить кривава наша слава…
167.
І я благаю, а не переляк,
прийми мене у тихе царство блага,
бо на твоїй землі мене аж так
побила і недуга, і зневага,
що вже не знаю: що я, чи будяк,
а чи дурна вівця в дурних ватагах,
як справді не належу до тих душ,
що першим словом обминає муж”…
168.
І враз у неї подих вільний сперся,
так само, як людину б’є правець,
і тільки гук у чоловічих персах
повстав од вражених раптово серць;
та ще в годиннику ішли колеса
і цокав попід ними їх взірець
туди, де голосив цвіркун з-за скрині,
полохаючи тишу у хатині.
169.
І положили господиню вдвох
на піл, в постелю днем святим урочу:
“Нехай між вами тут побуде Бог,
а я мерщій до фельшара доскочу,
і вже аж потім, після всіх тривог,
розговівлятися з тобою кончу”…
І шапку взяв і в рогачах патик,
і тихо з хати сивий Чичка зник.
170.
Утомлений турботами нічними,
Свирид куняв у матері в ногах,
а лутки, і вікно, і ставні з ними,
й засвічена лямпадка у богах,
і скатерка з наїдками смашними,
і соняшне проміння у чарках
хиталися від подиху, неначе
в душі недужій видиво гаряче,
171.
яке тремтливо-ніжно бачив він,
що не дзвіниця у селі, а колос
стоїть в ограді посеред руїн
ще вищий як стара без ґанку волость;
і висить в остюках на кільці дзвін,
а з нього сумно тужить Вустин голос,
але з хатів ніхто, ніхто не йде,
аби почути те, що дзвін гуде.
172.
Лиш гомонить у відповідь музика,
здається, скрипка з хмар через поля,
про те, що Вустя виросте велика,
і вродиться у неї немовля,
то буде і глуха, і без’язика,
неначе восени важке гілля,
що під дощі кінці свої схиляє
і плаче-тужить над нещасним краєм.
173.
І з матір’ю Свиридовою вдвох
обнімуться на Паску вже навіки,
бо їх ніколи не забуде Бог,
коли забудуть серцем чоловіки…
І сльози бігтимуть, немов горох,
і в Усті, і в старенької каліки.
І жаль було йому жінок і в сні,
аж краплі бігли із очей ясні,
174.
такі, як чисті ріки в білих селах
чи в рогозі джерела при Руді,
що ними листя осінь невесела
жене у мертве царство по воді,
аби весною верби знов і зела
струмкам шептали, сповнені надій,
що все життя у нескінченнім русі
таке ясне, як і в юнацькій тузі.
