ПРОЯСЕНЬ:
Наше минуле похоже на казкове лошатко, що ніколи не росте. Але чим старіші ми робимося, тим воно стає меншим, кращим і світосяйнішим. І, нарешті, стає похожим на картинку. І на цьому лошаткові напевно вже не схоче проїхатися навіть і циганча. Що ж тоді робити нам з істиною: без минулого немає прийдешнього?
Горе
201.
І їхали селяни на базар
тижневий матусівський у вівторок,
і проїздили Нещадимів яр
і квітками зарослий недоорок:
аж відти цуценя до поля й хмар
завило у порожній Божий морок…
І селянин спинив і коні й віз,
і відти вучня й цуценя приніс.
202.
І зараз же мерщій обох додому
помчав, аж грюки покотив лісам…
і сина у лікарню, всім відому,
відвіз до Рохмистрівки Чичка сам,
а цуценя, залізши на солому
та згризши хліб черствіший, як коса,
разів до ранку вило може з сорок,
неначе при дорозі у вівторок.
203.
І, мабуть, місяців із півтора
наш парубок пролежав у лікарні,
палаючи з гарячки, мов кора
соснова у Білазірській ганчарні.
Але коли з цілющого одра
на килими став уставати гарні
і поглядати із вікна у сад
на півники і дикий виноград, —
204.
стійчик приніс без грюкоту та сварки
шкільну вимогу з купою газет,
аби він заплатив лише за марки
при оповістці в університет,
і повне право теж і до цигарки,
і на чоло насунути кашкет
такий, як у студентиків велося
з розвихреним для красоти волоссям.
205.
І стало жаль йому ворон, сорок
на журавлі, високім та скрипучім,
і верб з корінням чорним у ставок,
і зарудинської з кістками кручі,
і рясту, схиленого під пеньок…
і батька й матір у тяжкім наруччі
одруження… мов крику з-під коліс
забризканого кров’ю й крапом сліз.
206.
Але, коли поля і дальні гори
обходив з цуценям проз Насачів,
що приблудилося, коли він хворий
лежав над битим шляхом уночі, —
що, виросши, загибло псом суворим,
йому життя рятуючи й плачі, —
коли у поле він виходив перший,
у далечінь рожеву очі вперши, —
207.
то власне горе видавалось так
до щастя людського у грі веселій,
неначе в рух закручений вітряк
вітрами, що женуться із пустелі,
аж доки стовп не зломиться, грімак,
і з ним вирло на кованім уделі…
І вирішив Свирид зійти із мук
у Київ допевнятися наук.
208.
І в українську він прибув столицю
між хлопці та дівчата невгурні,
привізши в серці і осінню птицю
і звернені до вирію вже дні,
і падалішню з кіп та стай пшеницю, .
поключену у запашній стерні,
і на ровах полинь у павутинні,
і крики з-за могил вночі лисині…
209.
І схилені тини, і гарбузи,
позвішувані удиною в трави,
ще кольористіші за пояси
в людей під час недільної відправи,
і курені з соломи й рогози
із баштанів, де сторожі та ґави,
і вітру вогкого з-над лісу свист,
і вже на смерть зів’ялий жовтий лист.
201.
І на чуттєвий кетяг ввесь цей з лану
лягли міські недобрі холоди
великою росою із туману,
що вітром пролітає з-над води,
і, похиливши гілку серцю в рану,
вони зривалися й самі туди:
і забуття ішло тому, що дома,
а з ним міська наука невникома:
211.
і університет з важких споруд,
узятих у густу червону фарбу,
аби святий централістичний бруд
на подив навертав бездумну мавпу
розведеними поверхами з груд
від першого до п’ятого аж карбу,
на вісім спертих еллінських колумн,
прихований підкреслювати глум…
212.
І кручені, вузенькі коридори
і стіни в них у метер завтовшки,
і помуровані, цеглові нори,
і вземлища, і кам’яні мішки,
де пахне цвіллю Талеса і Тори
через устав московський навпрошки…
і вікна в стінах, ніби домовини,
западені у камінь без людини…
213.
І авдиторії всі на зразок
колишнього страшного Колізею,
хоч тут і тінь була, а не пісок
з густою цвіллю сивою своєю,
і хоч колумни, ніби крик казок,
лунали голосно про Одіссею,
гучніше, як з гармати гармаші,
Свиридовій напруженій душі…
214.
Та тихо скрізь було у брилах муру,
коли з дубових і міцних катедр
слова гукав і про літературу
будліякий сивоволосий метр,
радіючи, що світ не має шнуру
всю правду змірити до чорних нетр,
що людській думці скрізь кордони креслять,
неначе крейдою на дошці тесля.
215.
Мовчали і тоді, коли вола
давив професор сумом безперечним,
що хоч кордони правда й одвела
у вічність радіюсом безконечним,
та ним, ще сумом, міриться стріла
і харалужний половецький меч ним,
бо наше серце має і тепер
розгінну клітку з двадцяти ребер.
І все це в світі, що він чув і бачив
сприймав не так, як треба для наук,
а так, як символ Божества незрячий,
що кинуло сонця в безодню з рук;
але свідомість не давав тлумачить
Свирид свою спочатку навіть в друк,
бо взнати з бульбашок ніхто не в силі
рибину ту, що дихає з-під хвилі.
І кожний факт йому кущем був жал
і в підсвідоме пік із порожнечі,
яке жило мов стоплений метал
і кухля ждало виливати речі,
й Свирида мали всі за ідеал,
та тільки не студентський, а овечий,
бо так науки брав та їх слова,
як і мандрівник в лісі дерева.
218.
Свирид цим не цікавився, і в місті
учився справді серцем, навздогад
і, проминаючи на розі “Вісті”,
додому біг проз ботанічний сад.
А дома, піджививши разів двісті
свій примус серед гуркання шухляд,
живився й сам, і квапився із хати
в бібліотеку знов студіювати.
219.
А там на вікнах всіх і на стільці
лежали в крицю вкуті каталоги,
і височіли шахви й полиці,
забиті книгами по перші змоги,
і дві драбини, щеплені в торці,
щоб дівчині доточувати ноги,
як діставати доведеться їй
сповновище студентам дум та мрій.
220.
І сльози, ніби краплі чисті з криги
на сонці, наверталися в очах,
коли він чув з розгорнутої книги
тисячолітній, пожовтілий пах,
і бачив тих, що занесли з ним стриги
з полів під університетський дах,
над фоліянтами похилих нині
у тиші наукової святині.
І серце билося мерщій, мерщій
від почуття незнаного ніколи,
хоч ним живе під сонцем по дощі
щороку в червні недостигле поле,
коли, неначе лапками хрущі,
воно в обличчя колосками коле,
невирівняну силу і красу,
обороняючи так до часу…
А прочитавши після Боделера,
Євангелію й Ґете навздогін,
Свидницького і Байрона й Гомера
і Гавптманів смутний “Підводний дзвін”,
почув як обзиваються озера
осіннім клекотом з усіх країн:
що мрія розлучилася з душею
і вже не стрінеться ніколи з нею,
223.
і сам ітиме вже через поля,
та тільки не своїй назустріч хмарі,
заплаканий, як бідне немовля,
відбившися від неньки на базарі, —
і кинеться раптово до бриля,
що відлетить з чола в пилюжній хмарі,
та й спотикнеться так, аж загуде
у небуття крізь глинище руде,
224.
Де не чекає на людей ніколи
ніхто ні ввечорі ні порану
і навіть місяць дихає, о доле,
морозами в небесну сарану
і тільки наше гайдамацьке поле
злягає щиро на нову труну,
аби всмоктати рештки з сіромахи
і кишки, й дошки, і кістки, і цвяхи…
225.
І Вустин образ звівся знов з душі
у темну баню горя світового,
неначе з океанської глуші
маяк забутий і людьми і Богом,
де вимерли давно вже сторожі
і всі позаростали східці мохом,
а він ще тільки світить уночі
у піну хвиль на кам’яні сторчі.
226.
А полюбивши у поетів давніх
гарячим словом вирізьблений сум,
і позамикані на вікнах ставні,
і тиші запівнічної красу,
і грубий том, розкритий на останній
сторінці з візерунками внизу,
і два засвічені над ним огарки,
і дим від них, але не від цигарки, —
227.
він полюбив надхненно теж і сам
у несподівані слова ловити
в своїй душі прекрасні небеса,
підкинуті у рух несамовитий,
де не світили зорі, ні роса,
ні жовтий місяць, на скалки розбитий,
а чиста кров з дівочого виска,
що бризнула колись із-під зубка,
228.
І посеред таких студійних версій
у нього книга на столі росла
найперших, найправдивіших поезій,
неначе тріск трави з-під чересла…
І, назву їй шукаючи, тверезій
від всеросійського добра і зла,
йому на думку спала неминуча
дощем прорита зарудинська Круча.
229.
Коли ж вона з’явилася на світ
і виглянула свіжо із крамниці,
редакції звелися на ґраніт
і загули ще гірше, як вовчиці,
що він таки справдісінький “пiïт”
і досі не застрелений з рушниці,
бо хоч і не за ворога тепер,
то буде ним доконче у-“четвер”.
230.
А здобуваючи душі оздобу
у Києві напевно років з два,
Свирид відчув у критиці жадобу
крови з юнацького свого єства…
І, триместрову кинувши хворобу
у деканаті сквапно до Різдва, —
взяв чамайдан і рушив без затриму
до рідних виводів з хвостами диму.
“Лиш любий краю неповинний!
За що тебе Господь кара,
карає тяжко? За Богдана
та за скаженого Петра”.Т. Шевченко
