Частина друга
ПРОЯСЕНЬ:
Наше щастя не дивиться нам у серце квітами та зорями, а тільки людськими очима. І чим більше цих квітів та зор, тим воно сліпіше і холодніше нашому бідному серцю.
Мати
231.
Удосвіта, ще майже уночі,
соломою пшеничною повільно
хазяйка витопила у печі
і заслонкою затулила щільно.
І стихла кочерга і рогачі
в кутку з кленовим макогоном спільно,
а ту солому, що було з запіл,
взяла хазяйка й притрусила діл.
232.
А потім, сівши до вікна на днище,
схилила тихо сивину чола
над прядку, та під кужіль ближче,
і прясти нитку швидко почала.
Здавалося, що просто ось засвище
посеред хати золота бджола
і цвіт акації запахне медом,
і білим полотном, і очеретом.
233.
Та з цвяха гас на сволоці ясний,
ні з краю в жердки звішений фуґанок,
ні крига на шибках, неначе сни,
які затримав там холодний ранок,
ні тиха мрія про тепло весни,
безлистим хмелем заткана у ґанок,
сказати силкувалися б дарма:
чи спокій є в хазяйки, чи нема.
234.
Аж ось заторохтів у шини вкутий
маленький віз по мерзлому грудді,
і зупинився при воротах, чути,
і хтось із нього виплигнув тоді:
“О, псе, який же ти іклато-лютий!”
прогомоніли звуки молоді,
та тій, що пряла в мовчазній покорі,
те не дійшло, що сталося надворі.
235.
І двері відчинились, мов лубки,
у зимових окутах рогозових,
і в хату бухнули густі клубки
повітря, ще сивішого за сови
аж ворухнулися два рушники,
які в господі мають тільки вдови,
які тут накривали на столі
і хліб, і сіль, і ложки три малі.
236.
І, зачинивши двері за собою
перед морозом кріпшим від костей,
спинилась дівчина перед старою,
яка не помічала ще “гостей”.
Та, що ввійшла, спиралася рукою
на ободове пужално густе,
була в кужусі, в валянках обшитих
і в білій шапці із ягняток ситих.
237.
Це ще була не дівка, а дівчук,
напевно літ шістнадцяти зелених,
бо ніжній простоті в її віччю
позаздрили б і молоденькі клени.
А та краса, про котру кожний чув,
була колись в античної Олени,
єдналася в її устах з теплом
і сяли щирістю з лиця й добром.
238.
Та не даремно кажуть нам про квітки,
які пишалися в раю земнім,
бо вже, коли всім знані однолітки
упали в гріх і довелося їм
покинути біліший від намітки
з вишневого цвітіння дивний дім,
то Бог і їх зірвав у тій долині
та й викинув на небеса синь-сині.
239.
І по небесному вони вінці
розбіглись купками і поодинці,
але одна не встигла корінці
вростити швидко на своїй зупинці,
і на земні упала манівці,
й потрапила в колисочку дитинці,
і кращою окрасою від мрій
для серця стала крихотці малій,
240.
що ось, доросла, промовляє прясі:
“Добридень, тьотю, Боже, помагай!”
Та пряха й далі мала на увазі
і пучку й нитки початковий край.
А цівка й прядка, линучи у пасі,
хурчали ніби: “Геть, не зачіпай”,
бо у хазяйки всемогутньо з ока
світилась просто самота глибока.
241.
Та дівчина таки знайшла кінець
непередбаченим, завадним силам,
як стала до лежанки й на стілець
і вилізла, і світло погасила,
бо зараз же хазяйка навпростець
її з-за прядки поглядом вразила,
хоч колесо і далі гнала, як могла,
і мичку, не спиняючись, тягла.
242.
А в вікна заглядав мороз, і ранок,
і в інеї високий журавель,
і терниця, і бильця до двох тканок,
і з-за тинка костриця з конопель,
і житній стіг; і вже аж наостанок
на нього схилений важкий рубель,
що, мабуть, гнувся у робочі тижні
під час гарячих возовиць колишніх.
243.
А зліва в них світився тихий став,
затягнений тонким та свіжим льодом,
і очерет, і осока густа,
і верби попід ораним городом.
А всіх їх притрусивши, висота
ішла над полем під рожевим сходом
у дивно білім інійнім диму
стрічати день, немов святу німу.
244.
“Степан поїхав на Цвіткове возом
по сина, бо година стала зла
і шлях вночі держиться ще морозом,
а вдень він розгасає, як смола…
Ще з вечора сама я верболозом
обидві крижівниці заплела”…
Прогомоніла жінка сивовида:
“Не знаю лиш, чи привезе Свирида?
245.
“Ще під четвер приснився сон мені:
збираюся топити й мию речі,
аж вийшли невеличкі два півні
у попелі на припічок із печі.
Один чорніший, ніж на сатані
осмалені вогнем пекельним плечі,
а другий білий, білий, наче сніг,
не торкнутий нігде ще рухом ніг.
246.
І чорний замахав крильми на двері
та й заспівав аж в комин загуло,
а потім, ще раз крила чорнопері
рознявши, канув глухо у кагло…
А білий он туди, де на фланері
святий, погнав крильми якесь тепло,
і, мов зачувши кригу холоднечі,
співаючи вернувся теж до печі.
247.
І я, знебушись гірше, як від ран,
схилилася до челюст головою:
аж там на черені лежить казан
і підпливає широко водою…
А в йому ж ноги мив колись мій пан,
мій син, прибувши з Києва зимою…
І що то, дочко, в мене був за стан,
що півня не було, а був казан?”
248.
І господиня перестала прясти
і очі стала терти рукавом:
“Це проти горя, чорної напасти,
що має з нашим статися двором”…
— “Ох, як би я хотіла, щоб бокастий
візок мій возвістився вашим сном,
бо я приїхала в час нещасливий,
аби свого собаку віддали ви.
249.
Там розкуркулювати почали
вже за Дніпром у кожному районі,
грабуючи до нитки всі чини…
І люди ходять по полях, мов коні,
збираючи з капусти качани,
і падалицю у торби й долоні…
А діти їх, де яр чи сіножать
померзлі, мертві купами лежать.
250.
І пса убитого, мов дику птицю,
чекісти у подвір’ях з крісів б’ють,
здирають шкури й миттю за границю
возами й залізницями везуть…
І в кожну харкають вони криницю,
і трупи псів побитих стережуть,
а з піль до стерва хтось підлізе скраю,
того підряд з собаками вбивають.
251.
А друга варта цепом за Дніпром
утікачів на цей бік не пускає…
І, тіточко, мій батько аґроном
і власть таких, як він, не обдирає,
і через те ваш Вовк з усім добром,
що батько мій у Рохмистрівці має,
залишиться: його ніхто не вб’є
про це віщує й серденько моє.
252.
За пса казали батько зрихтувати
мішок пшениці ще й вівса мішок,
а я від себе можу теж додати
сукна нового немалий шматок:
його позаторік купили мати
за царські срібляки у жидівок —
Свиридові колись костюм хороший
пошиєте, не витративши грошей”.
253.
“Не мов, дитино, словом золотим,
бо я глуха, неначе в домовині”…
І дівчина, зворушена таким
нещастям незліковним господині,
гукнула: “Ох, нехай би з тим святим,
жорстоким небом вся земля віднині
оглухли, ніби висохлі стави,
щоб тільки не були глухою ви!”
254.
И намиста синього скляний разок
на шиї вгляділа вона в старої,
і швидко наперед зробила крок
з рішучістю бездумною героїв —
та й розв’язала низку без морок,
і, намистинку взявши з тих розвоїв,
від сорому не звівшись нанівець,
зв’язала знов розплутаний кінець…
255.
А потім шкарубку від праці руку
швиденько у свої малі взяла,
і так, немов самим сердечним стуком,
який погнати кров тоді змогла,
поцілувала, мовлячи крізь муку,
палючішу від щастя і від зла:
“Не прокленіть, бо я й сама страждаю,
що сина вашого давно кохаю!”
256.
І, розхвильована в душі до дна,
щоб непритомною на діл не впасти,
із хати просто вибігла вона
у вічні нашому чуттю контрасти…
А Чиччиха на ввесь свій дім одна
крутнула прядкою і далі прясти,
та раптом знов, не давши їй ходи,
заплакала так само, як завжди.
257.
Бо зачарований в душі світ дії
немилосердно серце розбива,
коли реальні звуки світовії
там не шикуються в ясні слова
і не утворюють з мети та мрії
того, що має ув очах сова,
яку малюють на книжках домашніх
господарі освічені й поважні…
