А та кіточка, та наша біла,
На печі собі смирненько сіла.
Чисто ротик лапками змиває,
По ловах недавніх слід стирає.
Вмилась і зажмурила гнет очі,
“Пацер”* свій — не знать, по ким муркоче
Може мовить “пацер” кіця біла,
По тій мишці, що ось її з’їла.
В хаті тихо, кіця лиш муркоче,
Дрібний дощик надворі хлюпоче.
Аж тут шкрябнуло щось під помостом,
Вибігає мишка з довгим хвостом.
“Пацер” втих… кіт мірить швидким оком,
Вже при мишці є — за першим скоком,
Бачить мишка ворога тяжкого,
А вже годі спастися від нього.
Близько, близько кіточка за нею —
Мишко, не зійдешся більш з ріднею!
Кітка мишку схопить, то пускає,
То моторно знов її спіймає.
Аж по довгій — довгій тій забаві
Мишці рани завдає криваві.
Де один, один лиш стон розпуки,
Покінчила бідна мишка муки.
Необачна ж ти була, маленька,
Ой, заплаче гірко твоя ненька.
Ненька ж тебе вчила, научала,
Про пригоди з котками казала.
Не одну ж — бо вже так мишку з’їла,
Ой, та кіточка, кіточка біла.
Згибла й ти! Кіт на печі сідає,
По ловах слід миє, ізмиває…
_______________
* “Пацер” – муркотіння.
