Справді, лихо довелося:
Відорвалося волосся
Ляльочці із голови.
Без “перуки” страх погано
А тут ще так рано — рано,
До полудня, лялю, жди!
У тім горю у тяжкому
Я не звірюся нікому,
Всі з моїх сміються бід.
Вуйко, як прийде до хати,
В тайні треба то сказати.
Він порадить так, як слід.
Вуйко мій — професор вчений,
Доктором є, й всім для мене,
Як зачує лиш мій плач,
Окуляри відкладає
І роботу всю лишає
Читання й сотки задач.
І питає: “Нусю люба,
Що там? шкода є чи буба?”
І що правда — це не гріх,
Попестить і поцілує,
Заспівав, потанцює,
Аж з плачу нараз я в сміх.
Я прудка, прудка вже з роду
І частенько зроблю шкоду,
З ляльки щось зіб’ю начинь —
Помочі ніхто не хоче,
Ти собі хоч виплач очі,
Ти собі хоч, Нусю, гинь!
Тілько вуйко, моцний Боже!
І порадить і поможе,
Дорогенький вуйко мій!
Не відмовив ані разу,
Здротував раз навіть вазу,
Лялечці прибрав покій.
А тут нині та перука,
Справді клопіт мій… розпука,
Щоб хоч гості не прийшли!
На годинник подивлюся,
Чи я вуйка гнет діждуся?
Ще хвилинку, лялю, жди!
